Ло Цзі не надто сподівався відшукати потрібну могилу, проте знайшов її навдивовижу швидко. Впізнав надгробок, навіть не прочитавши напису, й зважаючи на те, що відтоді минуло два століття, це справді здавалося неймовірним. Можливо, обмитий дощем могильний камінь не показав слідів часу, й слова «Могила Ян Дун» здавалися вибитими лише вчора. Поховання Є Веньцзє було поряд із доньчиним і не відрізнялося від нього нічим, навіть написом на плиті: тільки ім'я, дати народження й смерті. Це нагадало Ло Цзі про кам'яну табличку біля фундаменту «Червоного берега» — спробу радше забути, ніж залишити спогад. Два надгробки тихо й мовчазно стояли під нічним дощем, ніби чекали на появу Ло Цзі.
Знеможений, він важко опустився на могилу Є Вень-цзє, але невдовзі відчув пронизливий холод дощової ночі. Тому підвівся, підхопив лопату й заходився копати собі могилу поряд із похованнями матері й доньки.
Верхній намоклий шар ґрунту піддавався легко, але мірою заглиблення копати стало важче, траплялося багато каміння. Здавалося, він намагається довбати скельну породу. Ло Цзі відчув силу й безпорадність часу: можливо, за два останні століття нанесло тільки цей тонкий шар піску, а для створення пагорба, де зараз виднілися могили, знадобилася ціла геологічна ера. Він і далі копав як навіжений, лише зрідка дозволяв собі перепочити й незчувся, як промайнула ніч.
Дощ припинився серед ночі, й із-за хмар почало проглядати чисте зоряне небо. Для Ло Цзі зорі цієї епохи зараз сяяли найяскравіше. Двісті десять років тому саме на цьому місці під таким засіяним зорями темним небом він востаннє зустрівся з Є Веньцзє.
Тепер залишилися тільки надгробки й ті самі зорі — два найкрасномовніші символи вічності.
Забракло сили, щоб копати далі. Ло Цзі глянув на яму: вочевидь замілка для могили, але нічого не вдієш. Це було чіткою вказівкою людям, що він бажає бути похованим саме тут. Але найвірогіднішим сценарієм розвитку подій стане спалення його тіла в крематорії з розвіюванням попелу деінде. Проте байдуже. Цілком імовірно, що незабаром після першої кремації його попіл разом зі світом вдруге згорить у небаченому досі вогні, який усе тут поглине й розділить на первісні атоми.
Ло Цзі прихилився до надгробка Є Веньцзє й швидко заснув. Можливо, через холод йому знову наснилося засніжене поле, яким ішла Чжуан Янь. Шарф, мов полум'я, рожевів у неї на шиї, на руках вона несла дитину. Мати з дитиною щось безгучно кричали йому, а він благав їх триматися подалі, бо сюди може влучити Краплина! Але голос його не слухався; здавалося, в усьому світі вимкнули звук, і довкола панувала абсолютна тиша. Однак скидалося на те, що Чжуан Янь розуміла його, тому пішла з дитиною геть, залишаючи на чистому снігу ледь помітні чорні сліди, мов легкі мазки тушшю на картині класичного китайського живопису. Білосніжне поле знову перетворилося на неживу порожнечу, тільки сліди на снігу могли довести існування Землі й цілого Всесвіту. Все довкола перетворилося на картину Чжуан Янь.
Ло Цзі раптом зрозумів, що хоч би як далеко вони зайшли, не вдасться уникнути винищення, бо майбутній апокаліпсис не пов'язаний із Краплиною й охопить усе суще… Його серце краялося від болю, руки марно силкувалися втримати дорогих серцю людей, але Чжуан Янь уже перетворилася на маленьку чорну пляму на сліпучій білій ковдрі поля. Він роззирнувся навкруги, намагаючись відшукати в цій порожнечі бодай ще щось із реального світу, й, на щастя, помітив два чорні надгробки, один біля одного. Спочатку вони тішили око, вирізняючись із навколишніх снігів, проте невдовзі написи почали зникати, верхівки пам'ятників — опливати, перетворюватися на дзеркало, яке без найменшого викривлення відбивало все довкола, ніби поверхня Краплини. Ло Цзі став навколішки біля пам'ятників, намагаючись побачити власне відображення, проте там не було нічого: ані його обличчя, ані крихітної постаті Чжуан Янь, лише ледь помітні сліди на снігу. Він озирнувся і вже не побачив жодних слідів, тільки білу порожнечу. І знову глянув на надгробки та ледь розрізнив їхню дзеркальну поверхню, що відбивала порожній світ довкола, і якби руки не відчували холодної гладенької поверхні, не повірив би в їхнє існування…
Коли Ло Цзі прокинувся, вже розвиднилося. З його місця надгробки на кладовищі в перших ранкових променях здавалися стародавнім Стоунгенджем. Він відчував лихоманку, все тіло трусилося, аж клацали зуби.
Ло Цзі схопився за надгробок Є Веньцзє, щоби підвестися, але в поле його зору потрапила маленька чорна цятка, що переміщувалася поверхнею пам'ятника. О цій порі року побачити мураху можна було вже вкрай рідко, але то справді була вона. Мураха видиралася на вершечок пам'ятника й так само, як її родич два століття тому, зацікавилася написами та зосередилася на дослідженні таємничих заглибин, що химерно перетиналися. Від цієї картини серце Ло Цзі востаннє стиснуло болем, тепер за все життя на Землі.