— То було раніше. Тепер я викладаю соціологію у коледжі, саме там, де ви працювали. Проте ви вже вийшли на пенсію, коли я почав викладати.
— Соціологію? То значний крок убік.
— Так, Ян Дун завжди казала, що мені бракує концентрації.
— І недарма вона казала, що ти дуже розумний.
— Трохи маю смальцю в голові, але до вашої доньки мені далеченько. Я завжди відчував, що астрономія для мене — щось на кшталт моноліту, й просвердлити отвір у потрібному місці майже неможливо. А соціологія — як дерев'яна дошка: завжди є слабкі місця. Головне — знайти правильне поєднання.
Бура мураха побігла далі, маючи на меті знову натрапити на вподобану «9». Натомість перед нею виникла пряма лінія, паралельна поверхні землі, неначе перевернута перша фігура «1»; проте у неї не було канавок на кінцях, тобто це була звичайна риска:
«–».
— Не треба так говорити. Це звичайне людське життя. Не кожен може бути як Дун Дун.
— У мене справді немає амбіцій щодо цього. Пливу собі за течією.
— Тоді я маю для тебе пропозицію: ти міг би займатися космічною соціологією?
— Космічною соціологією?
— Це умовна назва. Уявімо, що у Всесвіті є безліч цивілізацій. Їх число корелюється з кількістю виявлених зір. Всі цивілізації разом складають загальне космічне суспільство. Тобто космічна соціологія вивчатиме форми, різновиди життя у цьому величезному суспільстві, розкиданому неосяжним Всесвітом.
Бура мураха прямувала своїм шляхом по горизонтальній лінії, сподіваючись вибратися із заглибини-ри-ски та віднайти улюблену «9», проте натрапила на «2». Частина шляху в цій заглибині виявилася приємною, але в кінці знову чекав поворот під гострим кутом, як і в попередній «7», а це могло означати непевне майбутнє. Та бура мураха й далі вперто торувала собі шлях. Наступна заглибина замикалась у «0». Нагадувала улюблену «9», проте це була пастка. Життя має бути спокійним, але потребує руху в певному напрямку: не завжди добре повернутися до початку. І бурій мурасі це було відомо. Хоча попереду на неї чекали ще дві заглибини, мураха втратила до них інтерес і повернула вгору.
— Мабуть… Але наша цивілізація — на сьогодні єдина, про існування якої нам відомо.
— Саме тому досі ніхто не займався цими питаннями серйозно й не підходив до них з наукової точки зору. Саме тому ти маєш певні шанси.
— Чудово, професоре Є! Продовжуйте.
— Отже, я вважаю, що ми можемо поєднати дві твої чесноти. Космічна соціологія має значно чіткішу математичну структуру, ніж людська.
— Чому ви так вважаєте?
Є Веньцзє вказала на небо. Смужка світла у його західній частині пломеніла ще досить яскраво. Кілька зір, що вигулькнули на небі, перелічити було не складно, так само, як і пригадати, що зовсім недавно ще не світилося жодної зорі: синя безкрая пустка, очі без зіниць, мов у мармурової статуї. Хоча й тепер зір було небагато, гігантські сліпі очі вже стали зрячими. Пустка ожила. Всесвіт бачив. Проте зорі здавалися такими крихітними порівняно з Всесвітом — срібними кра-почками, які своїм мерехтінням виказували тривогу, неспокій творця. Космічний скульптор відчував, що має повернути свої очі до світу, але жахався того, що вони побачать. Саме тому велич космосу й дрібні зорі збалансовують його бажання та страх і водночас від чогось застерігають.
— Поглянь, зорі розташовуються одна за одною, мов точки в одній лінії. Все це розмаїття складних, комплексних структур цивілізацій у Всесвіті, розвиток та існування яких є хаотичними й залежать від випадкових чинників, нівелюється величезною відстанню, що розділяє нас із ними. Вони мають вигляд точок — значень, якими легко маніпулювати завдяки методам математичного аналізу.
— Але, професоре Є, висловлена вами думка не має практичної цінності: у межах космічної соціології неможливо проводити дослідження й експерименти.
— Це лише свідчить, що ваші дослідження будуть суто теоретичними, й ні про що інше. Так само, як і в Евклі-довій геометрії, висуваєте кілька самоочевидних аксіом, а вже базуючись на них, будуєте всю теоретичну наукову систему.
— Професоре Є… Усе це просто чудово, але які аксіоми здатна запропонувати космічна соціологія?
— По-перше, кожна цивілізація прагне виживання. По-друге, цивілізації мають здатність до росту й експансії, проте загальна кількість матерії у Всесвіті залишається незмінною.
Бура мураха не далеко проповзла вгору, поки виявила, що й над нею також є ціла низка западин, цього разу дуже складна, заплутана. Справжні лабіринти. Мураха, чутлива до форм і структур навколишнього світу, непогано давала цьому раду в повсякденному житті, проте її здатність тримати образи у пам'яті була надто обмежена через слабкий розвиток нервової системи, тож вона раз-по-раз забувала бачене раніше. Вона не могла жалкувати за забутою цифрою «9», бо забуття — неодмінна умова її існування. Мурасі небагато потрібно запам'ятовувати назавжди. І все це закодоване у генах, у тій частині пам'яті, яка відповідає за інстинкти.