Ло Цзі заплющив очі й промовчав. Бай Жун узяла його руку й запитала:
— Вона мов жива, чи не так?
Він кивнув, розплющив очі й сів:
— Жун, я вважав, що герої романів цілком контролюються й залежать від волі автора. Автор вирішує, хто вони, який вигляд мають, що роблять. Він є творцем, так само, як і Бог для нас.
— Помиляєшся! — Бай Жун підскочила й почала ходити із кутка в куток. — Тепер ти знаєш, що такий нара-тивний підхід до творення персонажів — хибний. У цьому й полягає відмінність між графоманією та справжньою літературою. Найвищим рівнем мистецтва творення персонажів є стан, коли герої живуть своїм окремим життям у голові автора. Й автор аж ніяк не може контролювати персонажів і навіть часто-густо не здатен передбачити наступний вчинок героя, його поведінку. Автор лише йде за героєм його життєвим шляхом і спостерігає за більшістю подій, ніби вуаєрист. І ось тоді анотована таким чином крихітна частина життя персонажа стає класичною літературою.
— Тож твори класичної літератури — це результат певного виду збочення?
— Щонайменше стосовно класиків від Шекспіра до Бальзака з Толстим це твердження буде правдивим. Класичні твори та їх герої народжувалися зсередини розуму авторів. Проте сучасне покоління письменників утратило цю здатність. Їхні думки фрагментарні й народжують лише фриків, чиє коротке недолуге життя сповнене сумнівної мотивації та призводить до ірраціональних вчинків. Тож автори скидають цей мотлох у мішки й навішують лейби «постмодернізму» або «деконструктивізму», чи й «символізму» разом із «ірраціоналізмом».
— Ти хочеш сказати, що я став письменником класичної школи?
— Зовсім ні. Твої думки дали життя лише одному образові, а це — найпростіше. Класики генерували в думках сотні, а подекуди й тисячі різних персонажів, і в такий спосіб ткали епічне полотно твору, що відбивало цілу історичну добу, а це часом над силу й супермену. Проте й те, що ти зробив, — доволі складно. Я гадала, тобі це не до снаги.
— Тобі вдавалося коли-небудь так створити персонажа?
— Лише раз, — швидко відповіла Бай Жун і різко змінила тему. Схопивши за груди Ло Цзі вона з натиском заговорила: — Облиш усю цю історію, чуєш? Я не хочу такого подарунка на день народження, повертайся до звичного життя.
— А якщо все це триватиме, що тоді?
Бай Жун кілька секунд прискіпливо вивчала його обличчя, потім відпустила комір його сорочки, посміхнулася й похитала головою:
— Я так і знала, що вже запізно.
Вона схопила сумочку з ліжка та вийшла з кімнати.
Цієї миті Ло Цзі почув, як хтось надворі голосно рахує: «Чотири, три, два, один…». Від навчальних корпусів, із яких досі чулася гучна музика, долинув вибух сміху. На спортивному майданчику цілий натовп запускав феєрверки. Ло Цзі подивився на ручний годинник і побачив, як остання секунда старого року канула у небуття.
— Завтра вихідний. Куди ми підемо? — запитав Ло Цзі. Він лежав горілиць, але знав, що Вона вже з'явилися біля коминка, якого не було.
— Ти її запросиш? — запитала дівчина янгольським голосом, вказуючи на непричинені двері.
— Ні, лише ми вдвох. То куди б ти хотіла піти?
Вона відсторонено подивилася на вогонь у коминку й відповіла:
— Куди йти — не так важливо. Саме відчуття перебування в дорозі вже захопливе.
— Тож ми просто вирушимо в дорогу й подивимося, куди нас приведе доля.
— Чудово.
Наступного ранку Ло Цзі на своєму «Аккорді» виїхав за територію кампусу й попрямував на захід. Цей напрямок він обрав, просто щоб не перетинати все місто й не стояти в корках. Молодик уперше в житті відчув неймовірно повну свободу: мандрувати без заздалегідь запланованої конкретної мети. Коли краєвид за вікнами авто повністю змінився й замість різношерстих будівель потяглися лише поля, луки й долини, він опустив шибку, щоб зробити ковток свіжого холодного повітря. Одразу відчув, як її довге волосся замайоріло в потоках вітру, що вривався в салон, кілька пасем лоскотали йому праву щоку.
— Поглянь, он там видніються гори, — мовила вона, показуючи в далечінь.
— Сьогодні все гарно видно. Це Тайханшань[17]. Дорога довго йде паралельно до гірського хребта, а далі рвучко звертає на захід, впирається у гірський масив і перетворюється на серпантин. Я сказав би, що зараз ми…
— Ні-ні, не кажи, де ми зараз! Коли ти знаєш своє точне місцезнаходження, світ перетворюється лише на мапу. А якщо невідомо, де ти опинився, здається, що світові нема кінця-краю.
— Гаразд, тоді спробуймо заховатися якнайкраще, — відповів Ло Цзі, з'їжджаючи з шосе на бічну, менше завантажену трасу. Невдовзі він звернув ще раз — на путівець, і обабіч машини побігли безкраї поля, на яких ще не повністю зійшов сніг, тож приблизно рівні ділянки вже брудного підталого снігу й чистої землі перепліталися мов на ковдрі з клаптиків. Зело ще не прокинулося, але чисте, яскраве весняне сонце вже добряче припікало.
17
Прим. перекл. Тайханшань ( 太行山 , Tàiháng Shān) — гори Тайхан, гірський хребет у центральному Китаї, від назви якого походять назви провінцій Шаньдун та Шаньсі (відповідно «на схід» та «на захід» від гір). На півночі сягають Пекіна (гора Сішань).