Дін Ї з-за спин колег спокійно роздивлявся зонд.
— Я бачу дещо інше, — сказав він. — Щось значно глибше. Реальність, у якій до стану нерозрізнення змішані «Я» та «Ми». Буття, що прагне захопити все довкола, розділивши й заховавши все одне від одного.
— Мені не дано осягнути глибини вашої філософії, — крізь сльози посміхнулася Сіцзи.
— Професоре Дін, у нас не так багато часу, — сказав підполковник, нагадуючи, що першим, хто доторкнеться до поверхні Краплини, має бути саме Дін Ї.
Дін Ї слухняно відштовхнувся ногами, підлетів до зонда й поклав руку на його дзеркальну поверхню. Усі заздалегідь надягли спеціальні термозахисні рукавички, щоби вберегти долоні від наднизької температури на поверхні зонда, наближеної до позначки абсолютного нуля. Приклад професора наслідували троє офіцерів — за мить руки всіх членів екіпажу торкнулися до Краплини.
— Надто крихка з вигляду. Боюся її зламати, — прошепотіла Сіцзи.
— Не відчуваю жодного тертя, — здивовано мовив підполковник. — Поверхня абсолютно гладенька.
— Цікаво, до якої міри гладенька? — запитав Дін Ї.
Щоби це з'ясувати, Сіцзи дістала з бічної кишені скафандра невеличкий циліндр, який виявився мініатюрним мікроскопом. Приставивши об'єкт до поверхні Краплини, вона ввімкнула дисплей приладу, на який виводилося збільшене зображення мікроскопа. Поверхня на екрані так само залишалася абсолютно гладенькою.
— Яке збільшення? — запитав Дін Ї.
— Стократне, — відповіла Сіцзи. Потім пальцем у кутку дисплея перевела значення збільшення на тисячократне. Картинка жодним чином не змінилася — те саме гладенько відполіроване дзеркало.
— Ваш прилад вийшов з ладу, — сказав підполковник.
Сіцзи забрала мікроскоп з поверхні Краплини й помістила на не менш гладенький з вигляду візир шолома свого скафандра. Трійця збилася в гурт, щоб роздивитися зображення на дисплеї: за тисячократного збільшення поверхня візира здавалася кам'янистим пляжем із виступами скельних порід. Сіцзи знову поставила мікроскоп на поверхню Краплини, й картинка на дисплеї миттєво змінилися на звичне відполіроване дзеркало.
— Збільшіть до десяти тисяч, — сказав Дін Ї.
Така кратність уже виходила за межі звичної оптичної мікроскопії, тож Сіцзи кількома рухами перемкнула при-лад у режим електронної тунельної мікроскопії та встановила показник на 10 000.
Збільшена поверхня так само залишалася гладеньким дзеркалом. Людські технології не дають змоги відполірувати щось так, аби навіть за тисячократного збільшення воно не мало вигляду місячної поверхні, подовбаної кратерами та заглибинами. Таким побачив обличчя най-вродливішої велетки мандрівник Гуллівер.
— Сто тисяч! — скомандував підполковник.
Те саме гладеньке дзеркало.
— Мільйон.
Картина не змінилася.
— Десять мільйонів!
За такої кратності збільшення на дисплеї вже мали б з'явитися макромолекули, але — нічого. Те саме гладеньке дзеркало без найменших слідів нерівності й обробки поверхні. Воно жодним чином не відрізнялося від побаченого неозброєним оком.
— І далі збільшуйте кратність!
Сіцзи похитала головою: це вже була межа електронної тунельної мікроскопії.
Понад два століття тому Артур Кларк у своєму романі «2001: Космічна Одіссея» описав загадковий чорний моноліт, залишений на поверхні Місяця якоюсь суперциві-лізацією. Дослідник обміряв артефакт за допомогою звичайних приладів і визначив, що розміри граней об'єкта відносяться один до одного як 1:4:9. У подальшому, хоч би якими довершеними й точними приладами, доступними на Землі, робилися повторні вимірювання, співвідношення залишалося тим самим — 1:4:9 без найменших варіацій. Кларк називав це «пасивною, але майже зарозумілою демонстрацією геометричної досконалості».
Зараз людство зіштовхнулося з ще більш зарозумілою демонстрацією технологічних переваг.
— А чи існує взагалі абсолютно гладенька поверхня?! — вигукнула Сіцзи.
— Так, — відповів Дін Ї. — Поверхня нейтронної зорі майже абсолютно гладенька.
— Але ж маса зонда відповідає масі звичайної речовини[73]!
Дін Ї подумав деякий час, роззирнувся навколо й попросив:
— Зв'яжіться з бортовим комп'ютером «Богомола» та з'ясуйте, якими конкретно ділянками рука маніпулятора захоплювала зонд?
Командування флоту погодило запит, і за кілька десятків секунд бортовий комп'ютер тонкими червоними лазерними променями підсвітив місця контакту руки з Краплиною. Сіцзи спрямувала на один із «пальців» механічної руки мікроскоп зі збільшенням у 10 мільйонів разів і побачила лише бездоганно чисту поверхню дзеркала.
— З якою силою клешня тримала зонд? — запитав підполковник.
Відповідь надійшла швидко: близько 200 кілограмів на квадратний сантиметр.
Гладеньку поверхню подряпати не складно, але міцна механічна рука не залишала ані найменшого сліду на поверхні Краплини.
Дін Ї знову роззирнувся навсібіч, відштовхнувся й проплив у дальній кут відсіку. Повернувся з геологічним молотком у руці, мабуть, залишеним учасником попередньої експедиції, який добував зразки порід астероїдів. І перш ніж хтось із трійці встиг перехопити його руку, Дін Ї щосили вгатив молотком по дзеркальній поверхні зонда. Почувся дзвін, чіткий і мелодійний, ніби він ударив по пластині чистого, співучого нефриту. Звук розлився лише його тілом, бо у вакуумі інші троє не могли нічого почути. Дін Ї тицьнув руків'ям молотка в місце удару, й Сіцзи миттю навела туди окуляр мікроскопа: збільшення в десять мільйонів разів не показало нічого, крім того самого чистого, абсолютно гладенького дзеркала.
Дін Ї пожбурив молоток геть, відвернувся від Краплини й глибоко замислився. Очі трьох його супутників, як і очі мільйонів членів екіпажу флоту, невідривно стежили за ним.
— Усе, що нам залишається, — робити припущення, — Дін Ї підняв очі. — Молекули речовини зонда розташовані так близько одна до одної, як гвардійці на військовому параді. Можна навіть сказати, що вони позлипалися або їх прибили до місця, тому навіть природний хаотичний рух молекул припинився.
— Ось чому Краплина підтримує температуру абсолютного нуля! — вигукнула Сіцзи.
Вона, як і колеги, зрозуміла сенс слів Дін Ї: за звичайних умов відстані між ядрами атомів матерії доволі значні й прикріпити їх одне до одного не простіше, ніж скріпити між собою Сонце та інші вісім планет за допомогою системи пасової передачі.
— Що за сила на таке здатна?
— Тільки одна — потужна ядерна взаємодія[74]. — Крізь візир шолома було видно, як чоло Дін Ї вкрилося краплями поту.
— Але ж… це так само неможливо, як і поцілити в Місяць стрілою з лука.
— Так, а їм, як бачите, вдалося влучити. Сльоза Божої Матері, кажеш? — Дін Ї гмикнув так холодно, що троє офіцерів затремтіли. Вони розуміли, про що говорить старий професор: Краплина зовсім не крихка й не схожа на сльозу. Навпаки, вона більш ніж у сотню разів міцніша за будь-який матеріал, що тільки існує в Сонячній системі. Усе в цьому світі порівняно із зондом таке само крихке й тонке, як звичайний папір. Краплина може без проблем навиліт прошити Землю, мов куля — голову сиру, без найменшої шкоди для гладенької полірованої поверхні.
73
Прим. автора і перекл. Густина всередині нейтронної зорі варіюється залежно від шарів: у атмосфері — 106 г/см3, у внутрішньому ядрі — 2,4х1015 г/см3.
74
Прим. перекл. Одна з чотирьох фундаментальних сил природи. Сильна ядерна взаємодія — найпотужніша. Однак вона виявляється на малих відстанях (10-15 м, відстані співмірні з розміром ядра атома), пов'язує кварки, а також протони й нейтрони в ядрі атома.