Рік тому по інший бік Сонячної системи «Бронзова доба» розпочала прискорення від руїн «Кванта» в напрямку сузір'я Тільця.
«Синій простір» і «Бронзова доба» народилися в яскравому світлі, але перетворилися на два кораблі, повні темряви.
Усесвіт також не завжди був темрявою: відразу після Великого вибуху вся матерія мала вигляд світла. І лише тоді, коли Всесвіт перетворився на попіл, у темряві закружляли часточки важких хімічних елементів, із яких сформувалися зорі й планети, а на них зародилося життя. Тож саме темрява є справжньою матір'ю всього живого, матір'ю цивілізації. Не світло.
Від Землі в напрямку «Синього простору» та «Бронзової доби» космічним простором линули мільярди прокльонів, але судна перерізали пуповину й назавжди обірвали всі зв'язки з Сонячною системою. Для них Земля вже загинула.
Два темні кораблі, невидимі в чорнилі космосу, повільно віддалялися від Сонячної системи. Тихо поринаючи у вічну ніч, несли вони з собою думки й спогади людей, мрії та славу цілого людства.
— Істинно!
Це перше, що вигукнув Ло Цзі, дізнавшись про дві Темні Битви на протилежних кінцях Сонячної системи. Він залишив приголомшеного Ши Цяна, вскочив надвір, перетнув поселення й добіг до краю пустелі.
— Я мав рацію! Я таки мав рацію! — волав він у небо.
Цього пізнього вечора, можливо, через дощ, який щойно скінчився, небо було на диво чисте. Ло Цзі міг побачити зорі, не такі яскраві, як у небі ХХІ століття, — добре видно було тільки найяскравіші. Але до Ло Цзі повернулися відчуття тієї холодної ночі на замерзлому озері, не забуті за два століття. Цієї миті він як пересічна людина зник, поступився місцем Оберненому, який постав із попелу.
— Я тримаю в руці ключ до перемоги людства, — заявив Ло Цзі Ши Цяну, який щойно його наздогнав.
— Що? Ну-ну…
Глузлива посмішка Ши Цяна трохи загасила запал Ло Цзі.
— Я знав, що ти не повіриш мені.
— І що ти робитимеш? — запитав Ши Цян.
Ло Цзі сів на пісок, похилив голову:
— Що робитиму? Знаєш, немає змоги щось робити...
— Принаймні ти можеш ознайомити зі своїми умовиводами адміністрацію, уряд.
— Я не знаю, чи спрацює. Але варто спробувати хоча б задля відчуття виконаного обов'язку.
— На який рівень треба дістатися?
— Що вище, то ліпше: Генеральний секретар ООН або Голова ОКФ.
— Це нелегко, ми всі зараз лише прості люди… Але принаймні спробувати варто. Може, почати поки що з рівня міста й пробитися на зустріч до мера?
— Гаразд. Почну з мера, — Ло Цзі підвівся.
— Зачекай, я з тобою.
— Ні, я піду сам.
— Але я державний службовець. Мені легше домогтися аудієнції.
Ло Цзі подивився на небо й запитав:
— Коли Краплина досягне Землі?
— У новинах казали, що трохи більше ніж за 10 годин.
— Знаєш, у чому полягає її справжня місія? Не знищити об'єднаний флот, не зруйнувати все на Землі, а вбити мене. Я не хочу нікого наражати на небезпеку, коли це станеться.
— О? — Да Ши знову в'їдливо засміявся. — То в мене є ще десять годин, щоб звалити від тебе? Обіцяю: до того часу заберуся якнайдалі звідси.
Ло Цзі гірко всміхнувся й похитав головою.
— Ти не сприймаєш серйозно жодного мого слова. То чому взявся допомагати?
— Приятелю, з'ясовувати, вірити тобі чи ні, — не моя справа. Хай цим займається хтось інший. Я завжди вважав, що ліпше врахувати всі ризики. Тебе ж двісті років тому за щось обрали з-поміж мільярдів інших людей? Мали ж вони певні міркування? Якщо справа варта уваги, а я пущу все це за течією, то картатиму себе до скону. А якщо ті птиці високого польоту не сприймуть твоєї ідеї серйозно, то що я втрачаю? Ну з'їжджу в місто зайвий раз. Та є одне «але»: ти вважаєш, що Краплина летить до Землі, щоб убити тебе. У це я ніколи не повірю, навіть не намагайся мене переконати. Про замахи на вбивство я знаю більше за тебе, так ось — це занадто навіть для трисоляріан.
Рано вранці Ло Цзі з Да Ши під'їхали до місця спуску в підземний Пекін у старому місті. Ліфти, на їхній подив, ще працювали в штатному режимі. Із кабінок витікали річки людей із важкими клунками, проте спускатися вниз охочих було значно менше. Разом із ними спускалися в підземне місто лише двоє подорожніх.
— Ви ж пробуджені? Усі ваші втікають нагору, а ви навпаки — спускаєтеся в місто. Навіщо це вам? Там зараз коїться бозна-що, — здивувався молодший супутник. На його одязі переливалася вогняна куля на чорному тлі — символічне зображення руйнації об'єднаного флоту.
— А ви чого спускаєтеся? — запитав Ши Цян.
— Я вже знайшов помешкання на поверхні, тож повертаюся по деякі речі, — відповів молодик. Потім кивнув до Ло Цзі з Да Ши: — Ви, жителі поверхні, невдовзі розбагатієте. Всі права на верхню нерухомість належать вам, тож незабаром від клієнтів, які бажатимуть прикупити собі бодай щось, відбою не буде.
— Якщо інфраструктура підземного міста буде зруйнована, теперішні струмочки біженців перетворяться на повноводі річки. І тоді всім стане не до укладення угод купівлі-продажу, — відповів Ши Цян.
Чолов'яга середнього віку, який досі мовчки стояв у кутку ліфта, раптом затулив обличчя рукам й зі стогоном сповз на підлогу:
— Ні-і-і, о Боже, ні-і-і… — він зайшовся плачем. Його одяг при цьому засвітився класичним біблійним сюжетом: оголені Адам із Євою стояли під деревом у Едем-ському саду, а хтонічний змій звивався між гілля. Це зображення, швидше за все, ілюструвало недавню Темну Битву.
— Зараз багато таких як він, — сказав молодик, зневажливо вказуючи на того, хто плакав. — Епідемія психічних розладів, — його очі засвітилися від задоволення. — Насправді, нині чи не найкращий час для життя. Можна навіть сказати — найкращий за всю історію людства. Уперше в історії люди можуть не перейматися щоденними турботами, забути про тягар існування. Треба бути геть дурним, щоби поводитися, як ото він. Отримувати насолоду від кожного прожитого дня — ось тепер наше завдання. Carpe diem, quam minimum credula postero!
Щойно ліфт дістався нижнього рівня й Ло Цзі та Ши Цян вийшли в хол, їм у ніс вдарило дивним смородом горілого. Підземне місто було освітлене значно яскравіше, ніж під час попереднього візиту, але це світло більше дратувало. Ло Цзі підняв очі й побачив, що між гігантських дерев уже не видно звичної картини ранкового неба. Натомість усе склепіння залило біле люмінесцентне світло, що нагадало Ло Цзі сферичну каюту космічного корабля, яку він бачив у телевізійних новинах. Галявини й газони були завалені грубим шаром сміття, яке викидали вниз просто з гігантських дерев. Неподалік валялися кілька потрощених летючих машин, а довкола одного скелета авто, який ще горів, зібралася чимала юрба: дехто підбирав сміття й уламки та жбурляв у вогонь; інші підкидали в багаття знятий із себе одяг — мерехтливе чергування картинок на тканині не припинялося навіть за високої температури.
Пошкоджений водогін вистрілював у небо височенним струменем, обливав натовп, який скаженів і хлюпався в ньому, як діти у фонтані. Час від часу юрба розбігалася навсібіч із диким лементом, ховаючись від нової порції сміття, викинутого з довколишніх дерев; але коли небезпека минала, люди знову збиралися докупи й розважалися далі. Ло Цзі підняв голову й побачив кілька охоплених полум'ям листків; довкола сновигали пожежні машини з увімкнутими сиренами, відтягували геть вигорілі листки-помешкання…
Перехожі ділилися на дві категорії, як і попутники в ліфті. Перші були пригнічені й спустошені. Вони поодинці сиділи на галявинах, мабуть, міркуючи над тим, що загальна поразка людства призвела до краху всього їхнього життя, й думаючи, що робити далі. Інші в стані надмірного збудження, піднесення й ажитації, заливали горе й поринали в сибаритство.
Рух транспорту був майже паралізований: Ло Цзі й Ши Цяну довелося щонайменше півгодини чекати на прибуття роботизованого таксі. Коли безпілотний летючий автомобіль оминав гігантські дерева, пожежі, аварії, Ло Цзі згадав перший жахливий день у місті. Політ більше нагадував найкрутіші американські гірки. Дякувати Богові, таксі доволі швидко долетіло до будівлі муніципалітету.
Ши Цян до цього кілька разів уже бував тут у своїх справах, тож добре знав, як воно й що. Оббігали чимало кабінетів і все-таки домоглися аудієнції мера, але тільки пополудні. Ло Цзі й не сподівався, що зустріч відбудеться скоро, тому швидка згода мера приділити їм свій час невимовно його здивувала: все-таки оголошено надзвичайний стан, і дріб'язковість їхніх посад не давала підстав для таких сподівань.