Голова общини не відчувала ані крихти жалю й милосердя до цієї повністю зруйнованої особистості. Як і решта людей тієї попередньої епохи, вона завжди вважала: хоч би яким темним здавалося майбутнє, можна розраховувати на певну вищу справедливість. Ло Цзі спочатку запалив вогник надії в її душі, а потім безжально розтоптав, викликав розчарування і гнів не лише в неї. Жінка холодно повідомила йому про рішення зборів щодо виселення.
Ло Цзі знову повільно кивнув і з його запаленого горла з хрипінням вирвалося:
— Я поїду завтра. Справді маю поїхати. Якщо я робив щось неправильно, прошу пробачення.
Лише за два дні жінка збагнула суть цих останніх слів. Насправді Ло Цзі й сам планував поїхати ввечері. Провів поглядом голову общини, яка зникла за дверима, звівся на неслухняні ноги та хилитаючись пішов до спальні в пошуках давно спакованої дорожньої сумки. У ній лежали кілька найнеобхідніших речей, серед них і лопата з коротким держаком, знайдена в підсобному приміщенні. Трикутне руків'я стирчало з сумки, попри те, що інструмент був невеликий. Ло Цзі підхопив з підлоги брудну куртку, надягнув її, перекинув сумку через плече та вийшов. Численні монітори й далі монотонно зблискувати в нього за спиною.
Коридор виявився порожнім. Спустившись сходами, Ло Цзі зустрів дитину, яка, мабуть, поверталася зі школи. Хлопчик провів його здивованим поглядом. Надворі накрапав дощ, та Ло Цзі не хотів повертатися по парасольку. Поміркував і відмовився від ідеї їхати власним автомобілем, бо це неодмінно привернуло б увагу охорони комплексу. Пройшов вулицею і опинився за межами поселення, так і не зустрівши жодної живої душі. Потім проминув лісозахисну смугу, став серед пустелі, де, вже не захищений нічим, сповна відчув силу дощу, що котився краплями по обличчю, ніби погладжуючи маленькими холодними долоньками. Пустеля й небо в туманних сутінках здавалися чудовим ескізом до картини класичного китайського живопису. Ло Цзі в уяві додав свою постать до безмежної порожнечі цієї картини, як це зробила Чжу-ан Янь перед їхньою розлукою.
Він дійшов до шосе й за кілька хвилин спіймав попутне авто. У машині їхала молода сім'я, й вони з радістю взяли супутника. Це була родина пробуджених, які поверталися до старого міста: батько, дуже юна мати й дитина. Усі вмостилися на передньому сидінні й невпинно перешіптувалися, а коли дитина раз-по-раз ховала личко в долоні матері — щасливо сміялися. Ло Цзі спостерігав за щасливою родиною, але не чув, про що вони говорять, бо хміль ще не вивітрився з його голови, а в машині невпинно, одна за одною, звучали старі пісні ХХ сторіччя. Ло Цзі вже прослухав п'ять чи шість пісень, серед яких були «Катюша», «Ой, цвіте калина», тому сподівався почути й «Дерево глоду». Цю пісню він співав два століття тому уявній коханій із великої сцени на краю села й пізніше — Чжуан Янь на березі озера, у водах якого відбивалися засніжені гірські вершини Едему, загубленого в Північній Європі.
Цієї миті фари зустрічного автомобіля освітили заднє сидіння, й дитина, ненароком озирнувшись, упізнала Ло Цзі та закричала:
— Та це ж він, Обернений!
Батьки разом обернулися до нього, й Ло Цзі не залишалося нічого, крім зізнання.
Цієї миті зазвучали перші акорди «Дерева глоду».
Чоловік зупинив автомобіль і холодно мовив:
— Забирайтеся геть.
У погляді матері тепла також було не більше, ніж у дощі пізньої осені.
Ло Цзі не поворухнувся. Він хотів дослухати пісню.
— Будь ласка, вийдіть із машини, — ще раз повторив чоловік. Ло Цзі легко прочитав у його очах: «Те, що врятувати світ неможливо — не ваша провина, але ваш не-пробачний гріх — вселити, а потім убити останню надію».
Ло Цзі мусив вийти під дощ. Слідом із салону вилетіла і його сумка. Коли автомобіль почав віддалятися, Ло Цзі пробіг за ним ще трохи, сподіваючись почути бодай невеличкий фрагмент пісні, але «Дерево глоду» разом із машиною розтануло в холоді дощової ночі.
Роззирнувшись, Ло Цзі побачив, що стоїть на околиці старого міста. Звіддаля темніли висотні будівлі минулих часів, вдивляючись у темряву й дощ самотніми очима кількох засвічених вікон. Ло Цзі перейшов дорогу й сховався від дощу на зупинці, де майже годину чекав на безпілотний автобус потрібного маршруту. Салон виявився майже порожнім — шестеро чи семеро людей сиділи нарізно. З вигляду всі вони були пробудженими, які мешкали в старому місті. Пасажири не розмовляли, мовчки абсорбуючи похмурість цієї осінньої ночі. Подорож минала спокійно, аж поки хтось не впізнав у ньому Оберненого й усі пасажири одноголосно заявили про бажання висадити Ло Цзі в чистому полі. Він зауважив, що сплатив за проїзд і має повне право їхати далі. У відповідь сивий дід дістав дві монети, які були вже неабияким раритетом, і пожбурив йому під ноги. Зрештою загальними зусиллями його таки випхали з автобуса на шосе.
— Обернений, навіщо тобі лопата? — запитав один із пасажирів, вистромившись із вікна автобуса, що вже від'їжджав.
— Викопати собі могилу, — відповів Ло Цзі й викликав сміх у салоні.
Ніхто не здогадався, що він сказав правду.
І далі дощило. Тепер зупинити попутну машину годі було й сподіватися, але, на щастя, він уже був недалеко від кінцевої точки своєї подорожі. Ло Цзі підхопив сумку й пішов уперед. Приблизно за півгодини звернув із шосе на путівець. Коли ліхтарі вздовж шляху залишилися позаду, довкола запанував суцільний морок, тож Ло Цзі дістав із сумки ліхтарик, аби хоч приблизно бачити, куди ступає. Дорога давалася щораз важче: в черевиках хлюпала вода, він кілька разів падав і тепер із ніг до голови вкрився шаром багнюки. Довелося дістати лопату з сумки й скористатися нею як ціпком, аби бодай якось просуватися вперед. Попереду не було нічого, крім дощу з туманом, але він знав, що за великим рахунком йде у правильному напрямку.
Проблукавши ще годину, Ло Цзі дістався кладовища. Половину території місця вічного спочинку вже занесло піском, друга половина ще залишалася доступною, бо розташовувалася на пагорбі. Він брів уздовж рядів надгробків, освітлював їх ліхтариком, пропускаючи монументальні пам'ятники та вдивляючись у написи на простих похованнях. Дощова вода в заглибинах плит відбивала світло ліхтаря, немов очі тварин, що блимають у темряві. Ло Цзі бачив, що це поховання докризової епохи — ХХ — початку ХХІ століття; цим людям пощастило, бо вони вважали, що їхній світ існуватиме вічно.
Ло Цзі не надто сподівався відшукати потрібну могилу, проте знайшов її навдивовижу швидко. Впізнав надгробок, навіть не прочитавши напису, й зважаючи на те, що відтоді минуло два століття, це справді здавалося неймовірним. Можливо, обмитий дощем могильний камінь не показав слідів часу, й слова «Могила Ян Дун» здавалися вибитими лише вчора. Поховання Є Веньцзє було поряд із доньчиним і не відрізнялося від нього нічим, навіть написом на плиті: тільки ім'я, дати народження й смерті. Це нагадало Ло Цзі про кам'яну табличку біля фундаменту «Червоного берега» — спробу радше забути, ніж залишити спогад. Два надгробки тихо й мовчазно стояли під нічним дощем, ніби чекали на появу Ло Цзі.
Знеможений, він важко опустився на могилу Є Вень-цзє, але невдовзі відчув пронизливий холод дощової ночі. Тому підвівся, підхопив лопату й заходився копати собі могилу поряд із похованнями матері й доньки.
Верхній намоклий шар ґрунту піддавався легко, але мірою заглиблення копати стало важче, траплялося багато каміння. Здавалося, він намагається довбати скельну породу. Ло Цзі відчув силу й безпорадність часу: можливо, за два останні століття нанесло тільки цей тонкий шар піску, а для створення пагорба, де зараз виднілися могили, знадобилася ціла геологічна ера. Він і далі копав як навіжений, лише зрідка дозволяв собі перепочити й незчувся, як промайнула ніч.
Дощ припинився серед ночі, й із-за хмар почало проглядати чисте зоряне небо. Для Ло Цзі зорі цієї епохи зараз сяяли найяскравіше. Двісті десять років тому саме на цьому місці під таким засіяним зорями темним небом він востаннє зустрівся з Є Веньцзє.
Тепер залишилися тільки надгробки й ті самі зорі — два найкрасномовніші символи вічності.
Забракло сили, щоб копати далі. Ло Цзі глянув на яму: вочевидь замілка для могили, але нічого не вдієш. Це було чіткою вказівкою людям, що він бажає бути похованим саме тут. Але найвірогіднішим сценарієм розвитку подій стане спалення його тіла в крематорії з розвіюванням попелу деінде. Проте байдуже. Цілком імовірно, що незабаром після першої кремації його попіл разом зі світом вдруге згорить у небаченому досі вогні, який усе тут поглине й розділить на первісні атоми.