Навіщо тепер побиватися: ось я такий, як є.
Літак трохи трусило через турбулентність, і Ло Цзі, лежачи в ліжку, почувався мов немовля в колисці. Він знав, що в дитинстві спав у ліжечку, яке гойдалося: одного дня у підвалі батьківського дому під запилюженим дитячим ліжком він побачив укритий ще густішою курявою кістяк колиски. Тепер, заплющивши очі, він уявляв, як молода пара гойдає колиску, й запитав у себе: відтоді, як ти з неї вийшов, чи був не байдужий ще до когось, окрім цих двох людей? Чи залишалося бодай невеличке, але постійне місце для когось у твоєму серці?
Так, залишалося. Одного разу серце Ло Цзі було цілком сповнене почуття чистої любові. Проте це був нереалістичний досвід.
Усе почалося з Бай Жун — авторки підліткових романів. Попри те, що це було не основним її заняттям у житті, вона здобула неабияку популярність і незабаром роялті перевищило її зарплатню. Період зустрічей із Бай Жун був найтривалішим досвідом його стосунків із представницями протилежної статі, й Ло навіть замислювався: чи не освідчитися й не одружитись? Утім, їхні почуття не були незабутніми чи надто пристрасними: так, звичайна симпатія. Проте обоє знали, що підходять одне одному, й були цілком задоволені. Попри обопільний страх перед подружнім життям ці двоє ставилися до шлюбу відповідально й були готові зробити наступний крок.
На вимогу Бай Жун він прочитав усі її твори. І хоча не відчув задоволення, книжки виявилися не такими жахливими, як решта творів цього жанру, прочитаних
раніше. Стиль у Бай Жун був цілком зрілий, вона мала власний почерк, у якому поєднувалися простота й довершеність, чого так бракувало авторам-одноліткам. Але зміст цих романів вочевидь не дотягував до стилю авторки. Читати їх було все одно, що розглядати краплі роси на узліссі: вони залишали по собі тільки смак прозорості й могли відкрити свою особливість, просто відбиваючи, заломлюючи кольори довкілля. Ходи їхніх сюжетів, мов ті каплі роси, спадали зі стеблин до листя, зливалися, стикаючись, падали, розліталися врізнобіч та за якусь мить по сході сонця зникали без сліду. Прочитавши наступну книгу Бай Жун, насолодившись її чудовим, граційним стилем, він постійно замислювався над одним і тим самим питанням: як і чим ці люди живуть, якщо вони у режимі 24/7 тільки те й роблять, що віддаються коханню?
— Ти вважаєш, що таке кохання, яке ти оспівуєш у своїх творах, існує в реальному житті? — запитав Ло Цзі одного разу.
— Існує.
— Ти його бачила чи, може, сама відчувала?
Бай Жун обійняла його за шию та загадково прошепотіла просто у вухо:
— Хоч би там як, стверджую, що таке кохання існує!
Інколи Ло Цзі давав слушні поради щодо нових творів, над яким працювала Бай Жун, або навіть пропонував нестандартні сюжетні ходи.
— Скидається на те, що в тебе більше літературного хисту, ніж у мене, — сказала вона одного разу. — Твої поради змінюють не сюжет твору, а характер дійових осіб, що складніше й більше важить. Кожна твоя правка вдихає у героя життя, робить його яскравішим, реалістичнішим. Ти володієш блискучою здатністю створювати живих літературних персонажів.
— Ти глузуєш з мене. Я вивчав астрономію. До чого тут література?
— Ван Сяобо[16] за освітою взагалі був математиком.
Торік на свій день народження Бай Жун попросила в Ло Цзі незвичного подарунка.
— Чи не міг би ти написати роман для мене?
— Цілий роман?
— Ну, хоча б не менше 50 000 слів за обсягом.
— З тобою у ролі головної героїні?
— Ні-ні. Якось я відвідала цікаву виставку художників-чоловіків на тему: «Найвродливіша жінка моєї уяви». Героїня твого роману має бути такою самою: плодом твоєї фантазії про найвродливішу жінку. Можеш повністю відійти від усталених канонів, реальності й створити собі втіленого янгола, як ти його собі уявляєш.
Донині Ло Цзі не дізнався, звідки в неї взялася така примха. Цілком можливо, вона й сама до кінця не знала цього. Нині, аналізуючи її поведінку, Ло Цзі припустив, що це була дивна суміш сором'язливості, нерішучості й збудження.
Тож Ло Цзі підійшов до справи з усією відповідальністю. Спершу він уявив собі зовнішність героїні, потім додав відповідний одяг, змоделював її оточення й близьких людей. Зрештою, він вдихнув душу в своє творіння: випустив героїню в створене для неї оточення, дозволив їй рухатися, розмовляти й жити власним життям. Проте незабаром йому ця гра набридла. Він розповів Бай Жун про труднощі на шляху до реалізації її задуму.
— Вона — мов лялька на ниточках. Кожен її вчинок, кожна фраза є плодами моєї уяви, все це позбавлене справжнього життя, надто штучне, неприродне.
— У тебе неправильний підхід до справи, — відповіла Бай Жун. — Ти просто пишеш твір, а не створюєш літературного героя. Десять хвилин поведінки літературного героя можуть бути рефлексією десяти років його життєвого досвіду. Створюючи героя, ти не можеш обмежитися лише сюжетом роману, тобі доведеться уявити все його життя, а те, що потрапить у твір, буде лише вершиною айсберга.
Тож, дослухавшись її поради, Ло Цзі полишив спроби написати те, що хотів. Натомість уявив собі історію цілого життя героїні, опрацював її до найменших деталей. Уявив, як мати годує її грудьми, як вона жадібно цмокає і задоволено белькотить; уявив, як вона гуляє під дощем, потім раптом відводить парасолю вбік і насолоджується дотиками крапель; ганяється за червоним м'ячиком, що котиться по землі. Вона встигла зробити лише один крок, упала й бачить, як м'яч котиться геть, і плаче, не розуміючи, що зробила перший крок у своєму житті; ось уже перший день у початковій школі, вона сидить сама в третьому ряду в дивному для неї приміщенні, не бачить ні мами, ні тата у дверях чи у вікні. Коли дівчинка вже збирається заплакати, помічає, що за найближчою партою сидить її друг із садочка. Ло Цзі уявив першу її ніч в університеті: вона лежить на верхньому ярусі ліжка в гуртожитку й дивиться на тіні дерев, що відбиваються на стелі від світла вуличних ліхтарів… Далі він уявив собі все, що вона любить, усю палітру кольорів і мішанину стилів кожної деталі її гардеробу, наклейки та цяцьки на її мобільному телефоні, книги, які вона читає, музику в її плеєрі й те, що вона пише у соцмережах, улюблені фільми; але ніяк не міг уявити улюбленої косметики, бо вона цього не потребувала… Ло Цзі, як творець поза часом і простором, зв'язував докупи розрізнені етапи, моменти, події життя дівчини й поступово відкрив для себе нескінченну насолоду процесом творіння.
Одного дня в бібліотеці він уявив, що дівчина стоїть біля полиць і читає книгу. Він її вбрав у свій улюблений одяг, щоб тендітна постать стала ще виразнішою. Раптом дівчина підняла погляд від книги, подивилися в його бік і посміхнулася.
Ло Цзі розгубився: чи наказував він їй посміхатися? Ця посмішка назавжди закарбувалася в його пам'яті, як малюнок під кригою — вже нічим не зітреш.
Справжній поворот у їхніх стосунках стався наступної ночі. Здійнялася хурделиця, надворі відчутно похолоднішало, сніг і вітер настирливо стукали в шибки його теплого гуртожитку. Ло Цзі прислухався до завивання вітру, що ковтав усі звуки міста й здмухував сніжинки з кучугур, мов пісок з барханів у пустелі. Все довкола вкрилося пухкою ковдрою, місто зникло, і цей затишний гуртожиток здавався прихистком відлюдника на безкраїй засніженій рівнині. Ло Цзі ліг у постіль, та не встиг заснути, як йому спало на думку: якби та дівчина опинилася надворі в цю жахливу негоду, то дуже змерзла б. Тоді він нагадав собі, що цього не станеться, допоки він не помістить її ззовні свого світу. Проте цього разу його уява збилася на манівці: дівчина таки брела крізь хуртовину, пригиналася від вітру, тремтіла, мов самотня травинка, яку хурделиця будь-якої миті може здмухнути й занести бозна куди. Вона була в білому пальті й червоному шарфі, у заметілі, що вирувала навколо, здавалося, що стихії опирається лише оцей єдиний червоний вогник.
16
Прим. перекл. Ван Сяобо （王小波, Wáng Xi ǎobō; 1952–1997） — китайський есеїст і письменник, твори якого набули найбільшої популярності вже після його смерті. Найвідоміший цикл творів: «Золоте століття», «Срібне століття», «Бронзове століття», «Століття заліза».