— Ти хочеш сказати, що я став письменником класичної школи?
— Зовсім ні. Твої думки дали життя лише одному образові, а це — найпростіше. Класики генерували в думках сотні, а подекуди й тисячі різних персонажів, і в такий спосіб ткали епічне полотно твору, що відбивало цілу історичну добу, а це часом над силу й супермену. Проте й те, що ти зробив, — доволі складно. Я гадала, тобі це не до снаги.
— Тобі вдавалося коли-небудь так створити персонажа?
— Лише раз, — швидко відповіла Бай Жун і різко змінила тему. Схопивши за груди Ло Цзі вона з натиском заговорила: — Облиш усю цю історію, чуєш? Я не хочу такого подарунка на день народження, повертайся до звичного життя.
— А якщо все це триватиме, що тоді?
Бай Жун кілька секунд прискіпливо вивчала його обличчя, потім відпустила комір його сорочки, посміхнулася й похитала головою:
— Я так і знала, що вже запізно.
Вона схопила сумочку з ліжка та вийшла з кімнати.
Цієї миті Ло Цзі почув, як хтось надворі голосно рахує: «Чотири, три, два, один…». Від навчальних корпусів, із яких досі чулася гучна музика, долинув вибух сміху. На спортивному майданчику цілий натовп запускав феєрверки. Ло Цзі подивився на ручний годинник і побачив, як остання секунда старого року канула у небуття.
— Завтра вихідний. Куди ми підемо? — запитав Ло Цзі. Він лежав горілиць, але знав, що Вона вже з'явилися біля коминка, якого не було.
— Ти її запросиш? — запитала дівчина янгольським голосом, вказуючи на непричинені двері.
— Ні, лише ми вдвох. То куди б ти хотіла піти?
Вона відсторонено подивилася на вогонь у коминку й відповіла:
— Куди йти — не так важливо. Саме відчуття перебування в дорозі вже захопливе.
— Тож ми просто вирушимо в дорогу й подивимося, куди нас приведе доля.
— Чудово.
Наступного ранку Ло Цзі на своєму «Аккорді» виїхав за територію кампусу й попрямував на захід. Цей напрямок він обрав, просто щоб не перетинати все місто й не стояти в корках. Молодик уперше в житті відчув неймовірно повну свободу: мандрувати без заздалегідь запланованої конкретної мети. Коли краєвид за вікнами авто повністю змінився й замість різношерстих будівель потяглися лише поля, луки й долини, він опустив шибку, щоб зробити ковток свіжого холодного повітря. Одразу відчув, як її довге волосся замайоріло в потоках вітру, що вривався в салон, кілька пасем лоскотали йому праву щоку.
— Поглянь, он там видніються гори, — мовила вона, показуючи в далечінь.
— Сьогодні все гарно видно. Це Тайханшань[17]. Дорога довго йде паралельно до гірського хребта, а далі рвучко звертає на захід, впирається у гірський масив і перетворюється на серпантин. Я сказав би, що зараз ми…
— Ні-ні, не кажи, де ми зараз! Коли ти знаєш своє точне місцезнаходження, світ перетворюється лише на мапу. А якщо невідомо, де ти опинився, здається, що світові нема кінця-краю.
— Гаразд, тоді спробуймо заховатися якнайкраще, — відповів Ло Цзі, з'їжджаючи з шосе на бічну, менше завантажену трасу. Невдовзі він звернув ще раз — на путівець, і обабіч машини побігли безкраї поля, на яких ще не повністю зійшов сніг, тож приблизно рівні ділянки вже брудного підталого снігу й чистої землі перепліталися мов на ковдрі з клаптиків. Зело ще не прокинулося, але чисте, яскраве весняне сонце вже добряче припікало.
— Краса автентичного пейзажу півночі, — мовив Ло Цзі.
— Уперше в житті бачу таку прекрасну землю, не вкриту зеленню.
— Зело ще ховається в землі, бо ранньої весни її може прибити раптовий холод. Але щойно зазеленіють озимі, весняна барва швидко захопить владу над усіма цими просторами. Уяви безкрає зелене море.
— Ні, будь-яка рослинність виявиться зайвою. Зараз усе має ідеальний вигляд. Поглянь, земля схожа на велетенську корову, яка спочиває під сонечком, хіба ні?
— Що? — Ло Цзі спочатку здивовано глянув спершу на дівчину, а потім на клапті снігу за вікном. — О, таки схоже… А яка пора року в тебе найулюбленіша?
— Осінь.
— А чому не весна?
— Весна… Забагато різних почуттів і відчуттів водночас намагаються зародитися, проникнути в тебе. Це стомлює. Ліпше осінь.
Ло Цзі зупинив машину, вони вийшли разом та попрямували до межі, де меткі сороки щось старанно видзьобували з твердої, ще трохи мерзлої землі. Коли вони підійшли надто близько, невдоволені птахи відлетіли на дерева. Далі пара спустилася до майже пересохлої річечки. У її ложі лише дзюркотів вузький напівзамерзлий струмочок. Однак саме тут зароджувалася велична річка Півночі, й ці двоє назбирали холодних камінчиків та заходилися жбурляти їх у воду, спостерігаючи, як жовтавий потічок торує собі шлях крізь пробиті камінням отвори в тонкій кризі.
Нарешті дісталися маленького містечка та згаяли купу часу на ринку, де дівчина сиділа навпочіпки біля прилавка, розглядаючи скляні акваріуми із золотими рибками, що в променях сонця нагадували згустки рідкого полум'я. Ло Цзі довелося купити їй кілька таких рибок, й тепер вони в пакеті лежали на задньому сидінні. Далі на їхньому шляху трапилося селище, нітрохи не сільське з вигляду: всі будівлі — новісінькі, автівки припарковані ледь не біля кожного двору, широкі вимощені вулиці. Люди, які траплялися їм на шляху, були вдягнені як міс-тяни, трапилися назустріч і кілька дівчат — справжніх модниць. Навіть собаки — ті самі кошлаті коротколапі дармоїди, що й у місті. Найбільше здивувала мандрівників просто величезна сцена на в'їзді до села — навіщо невеличкому населеному пункту така циклопічна споруда? Вона виявилася порожньою, й Ло Цзі витратив чимало зусиль, щоб видертися нагору. Він стояв там і дивився на аудиторію з єдиного самотнього глядача, аж поки несподівано для себе самого заспівав «Дерево глоду»[18].
Опівдні вони пообідали в іншому містечку: їжа виявилася на смак такою само, як і в столиці, проте порції були вдвічі більшими. По обіді трохи поніжилися під сонечком на лаві навпроти міської управи й рушили далі світ за очі.
Випадково знову опинилися на дорозі, що бігла в гори. Ці гори нітрохи не захоплювали своїм виглядом — ні запаморочливих каньйонів чи ущелин, ані пишної рослинності. Лише суха трава та в'юнкий плющ поміж сірих скель. За сотні мільйонів років гори стомилися, тож із плином часу, під тиском сонця й вітру ніби понижчали, прилягли на спочинок. Вони хилили до лінивої дрімоти подорожнього, який ризикнув приблукати сюди.
— Гори тут схожі на сільського старого, який влаштувався на осонні, — сказала дівчина.
Проте у кількох селищах, які вони проминули, такої картини їм побачити не вдалося — ніхто там не здавався лінивим, як ці гори. Не раз перепиняли шлях овечі отари, аж поки обабіч почали з'являтися ті села, які вони собі досі уявляли: з печерними домівками, обсадженими хурмою та грецьким горіхом, із кам'яними будиночками, стріхи яких засипають обмолоченими качанами кукурудзи. Навіть пси стали більшими й лютішими.
Зробили ще кілька зупинок у горах і не помітили, як день добіг кінця, сонце почало опускатися за гірські шпилі, а дорога — швидко ховатися в їх затінок. Ло Цзі виїхав до вершини гори, манівцями, обминаючи найглибші вибої. Тут ще світило сонце. Пара вирішила, що це й буде кінцем подорожі: споглядання заходу сонця — гарний фінальний акорд. А потім вони рушать назад. Довге волосся дівчини ледь розвівалося від тихого нічного вітерцю, ніби намагалося вхопити останні промені дня, що тихо згасав.
Щойно виїхали на шосе, зламалася машина. Задня підвіска не витримала їзди путівцями, й усе, що їм залишалося, — викликати технічну допомогу та чекати. Минуло багато часу, перш ніж Ло Цзі зміг дізнатися у водія вантажівки, що проїздила повз них, де вони опинилися, аби повідомити про це диспетчеру аварійної служби. На щастя, телефон у цій глушині працював, але диспетчер, почувши, де застрягли ці двоє, здивовано відповів, що аварійна машина зможе дістатися до них лише за чотири-п'ять годин.
Після заходу сонця в горах відчутно похолоднішало. Коли краєвиди зокола втонули в сутінках, Ло Цзі натягав кукурудзиння з найближчих терас і розпалив багаття.
— Як тепло, як добре! — тішилася дівчина, вдивляючись у живі язики полум'я. Вона була така само щаслива, як і тієї ночі біля коминка. Ло Цзі знову спостерігав за її магічним виглядом у відблисках вогню, і його накривала хвиля почуттів, неможливих раніше: він пристрасно жадав бути цим полум'ям із єдиним сенсом існування — нести їй тепло.
17
Прим. перекл. Тайханшань ( 太行山 , Tàiháng Shān) — гори Тайхан, гірський хребет у центральному Китаї, від назви якого походять назви провінцій Шаньдун та Шаньсі (відповідно «на схід» та «на захід» від гір). На півночі сягають Пекіна (гора Сішань).
18
Прим. перекл. Перекладена китайською мовою і адаптована 1953 року російська народна пісня «Ой, рябина кудрявая». Подібна практика культурного обміну була звичною за часів найбільшого зближення КНР із СРСР у 40-50-х роках ХХ сторіччя й припинилася після радянсько-китайського розколу, спровокованого спочатку критикою культу Сталіна на XX з'їзді Комуністичної партії Радянського Союзу 1956 року й остаточно оформленого після особистої зустрічі Хрущова з президентом США Дуайтом Ейзенхауером 1959-го.