Ло Цзі, один із Обернених, брів невпевненою ходою сомнамбули крізь абсурд навколишньої реальності. Він втратив будь-яку здатність раціонально, тверезо мислити: не пам'ятав, звідки йде, уявлення не мав, куди прямує. Неспроможний дати раду своїм думкам, Ло Цзі перетнув газон і підійшов до пам'ятника. Підняв погляд і побачив могутню постать чоловіка, який молотом замахувався на меч, — це був подарунок ООН від уряду колишнього СРСР, скульптура Вучетича «Перекуємо мечі на орала». Проте зараз Ло Цзі не відчував у композиції жодної пацифістської нотки, навпаки — молот, кремезна статура чоловіка, його рухи, меч, що згинається під натиском людської волі, — все це надавало композиції надзвичайно агресивного, жорстокого вигляду й навіть викликало відчуття можливого насильства.
А потім чоловік з постамента раптом щосили вгатив молотом просто в груди Ло Цзі, збив його з ніг, і він втра-тив свідомість, ще не встигнувши впасти на землю. Проте запаморочення тривало недовго — свідомість повернулася разом із пекучим болем. Очі боліли й сльозилися від сліпучо-яскравих ліхтарів, тож довелося їх заплющити. За якийсь час веселкові кола перестали витанцьовувати в очах, він насилу розліпив повіки й зміг розрізнити розмиті обриси облич довкола себе. У темній полуді, що застеляла очі від сильного болю, Ло Цзі зміг упізнати Ши Цяна й неначе здаля почув його слова:
— Тобі потрібна охорона? Ми можемо робити лише те, що ти скажеш!
Ло Цзі кволо кивнув. І відразу все довкола закрутилося з блискавичною швидкістю: він відчув, як його піднімають багато рук, що тягнуться зусібіч, кладуть на ноші й кудись несуть. Навколо миттю утворилася стіна з людських тіл, ні, навіть глибока яма зі стінами з людських тіл. Єдине, що було видно з дна ями, — чорне нічне небо, й тільки завдяки рухам ніг, які його оточували, він міг упевнено виснувати, що його несуть. Незабаром яма зникла, як і небо над головою, їх замінили підсвічені панелі машини швидкої допомоги. Ло Цзі відчув смак крові у роті, його знудило. Той, хто сидів поряд, вправно, відпрацьованими рухами підставив пластиковий пакет, і Ло Цзі вивернув із себе набіглу кров і все, що встиг з'їсти в літаку. Коли в шлунку вже нічого не лишилося, він відкинувся на ноші, й хтось надягнув йому на обличчя кисневу маску. Після кількох ковтків повітря йому трохи полегшало, але груди боліли так само нестерпно. Він відчув, як зрізують з нього одяг до пояса, й жахнувся від вигляду рани, що їм відкрилася. Проте крові, здається, не було, тому що жодних маніпуляцій на кшталт бинтування чи бандажу не робили, його лише накрили простиралом. Невдовзі машина зупинилася, Ло Цзі вивезли з неї, перед його очима промайнуло спочатку нічне небо, далі замиготіли коридори лікарні, й нарешті він опинився в палаті невідкладної допомоги. Картина змінилася червоним оком КТ-сканера. Обличчя лікарів і медсестер час від часу з'являлися в полі його зору, й при цьому неодмінно сильнішав біль від оглядів і маніпуляцій в ділянці грудей. Зрештою все закінчилося стелею палати інтенсивної терапії, де колесо метушні нарешті сповільнило свій біг.
— Одне зламане ребро, невеличка внутрішня кровотеча, проте нічого серйозного. Ви ще легко відбулися. Але позаяк маємо внутрішню кровотечу, вам потрібно якийсь час відпочити, — підсумував результати його дослідження лікар у окулярах.
Цього разу Ло Цзі вже не відмовлявся від снодійного, але проковтнути пігулки зміг лише за допомогою медсестри, після чого швидко заснув. Двоє сновидінь постійно змінювалися: або на нього раз за разом падала нависла стіна у будівлі ООН, або Чоловік із молотом вибивав із нього дух, поціляючи точно в груди. Пізніше він зміг побачити й бажаний сон, який відшукав під далеким сніговим заметом у серці: насмілився увійти до невеличкого вишуканого дерев'яного будиночка. Єва, яку він створив, підвелася від комина, і її чарівні очі наповнилися слізьми… Ло Цзі прокинувся, відчуваючи, як сльози котяться з очей, зволожують подушку. Світло в палаті було приглушене, сльози застеляли очі темрявою, тож Ло Цзі знову поринув у сон, сподіваючись потрапити до хижки посеред засніженого поля. Але дарма: далі він спав без сновидінь.
Прокинувшись наступного разу, Ло Цзі відчув, що спав довго, і його сили відновилися якщо не повністю, то дуже суттєво. Хоча біль у грудях не вщух, відчував, що поранення не надто серйозне. Спробував сісти, й медсестра-білявка не перешкоджала йому, лише допомогла підкласти подушку, щоб зручніше було спиратися напівлежачи. За якийсь час прийшов Ши Цян і сів біля ліжка.
— Ну і як ти почуваєшся? — поцікавився він. — У мене в бронежилеті тричі стріляли. Неприємно, хочу сказати, але не смертельно.
— Да Ши, ти врятував мені життя, — кволим голосом промовив Ло Цзі.
— Це сталося, бо ми не могли виконувати своїх безпосередніх обов'язків, а мали слухатися твоїх вказівок. І тому не могли вживати дієвих заходів з охорони. Але все вже добре, — махнув рукою Ши Цян.
— А що з іншими трьома? — спитав Ло Цзі.
Да Ши миттю збагнув, про кого йдеться:
— З ними все гаразд. Вони не такі навіжені, як ти, щоб наодинці гуляти вулицями.
— Це ОЗТ намагається нас убити?
— Швидше за все. Добре, що вбивцю вдалося затримати, адже ми заздалегідь розгорнули біля будівлі систему «Око змії».
— Що?
— Передова радарна антиснайперська система, що дає змогу швидко визначити місцезнаходження стрільця за траєкторією кулі. Його вже впізнали: експерт зі зброї. Той хлопець має досвід участі в збройних конфліктах, входить до складу воєнізованого угрупування ОЗТ. Ми навіть і не думали, що він наважиться стріляти в самому центрі міста. Практично самогубець.
— Я хочу його бачити.
— Кого? Стрільця?
Ло Цзі кивнув.
— Без питань, але це виходить за межі моєї компетенції. Я відповідаю лише за твою безпеку. Я спитаю про це, — пообіцяв Да Ши, підвівся та вийшов. Він тепер здавався куди статечнішим і серйознішим, ніж вдавав із себе досі, тож у спілкуванні з ним Ло Цзі відчував легкий дискомфорт.
Ши Цян невдовзі повернувся.
— Проблем не виникло. Ти можеш зустрітися з ним тут, у палаті, чи десь в іншому місці. Лікар запевнив, що ти можеш ходити.
Першим, що спало Ло Цзі на думку, було прохання про зустріч деінде, аби встати, переодягтися, але подумав, що правильною стратегією буде вдавання більш недужого, ніж насправді, тож Ло Цзі ліг і сказав, що зустрінеться зі стрільцем у палаті.
— Вони вже в дорозі, але їм потрібно ще трохи часу, аби доїхати. Тобі слід чогось попоїсти до зустрічі. Минула доба звідтоді, як ти востаннє їв у літаку. Я зараз усе організую, — Да Ши, підвівся й знову зник за дверима.
Коли Ло Цзі поїв, до палати ввели снайпера-невдаху. Він виявився приємним молодиком європейської зовнішності, проте найбільше вражала його добра, відкрита посмішка. Здавалося, вона була приклеєна до обличчя — практично не згасала. На ньому не було кайданок, однак коли він увійшов, двоє фахових з вигляду охоронців всадовили його в крісло й залишилися поруч, а ще двоє зупинилися в дверях. Ло Цзі помітив, що на їхні бейджі нанесена абревіатура з трьох літер, але не ФБР чи ЦРУ.
Ло Цзі вдав із себе ледь не смертельно хворого, проте стрілець миттю його розкусив.
— Докторе, та ви не так сильно поранені, як вдаєте, — так само посміхаючись мовив снайпер. Але посмішка була вже інша, майже непомітна. Вона потроху зникала з обличчя, ніби пляма летючих сполук нафтопродуктів з поверхні води. — Мені дуже шкода.
— Ви просите вибачення за спробу мене вбити? — Ло Цзі підняв голову від подушки щоб поглянути на стрільця.
— Зовсім ні. Я прошу вибачення, бо не зміг цього зробити. Я подумав, що на такий урочистий захід ви все-таки не вдягатимете бронежилетів. Гадав, ви не цінуєте свого життя аж настільки. Інакше скористався би бронебійними кулями або й взагалі стріляв у голову. Тоді я виконав би своє завдання, а вас позбавив тягаря жахливої місії, що людині над силу.