— Пане Ло, вчора йшов такий сильний дощ. Чому ж із гірських вершин сніг не змило?
— Дощові хмари проходять нижче лінії залягання снігів, тому вершини цілий рік укриті снігом. Кліматична зона у високогір'ї значно відрізняється від тутешньої.
— Ви вже підіймалися до рівня снігів?
— Ні, не було нагоди й часу. — Ло Цзі зауважив, що дівчина не відвертає погляду від засніжених вершин. — Вам до вподоби засніжені гори?
— Так, так, — закивала вона.
— То їдьмо.
— Справді?! Коли? — здивовано вигукнула дівчина.
— Хоч зараз, до підніжжя веде битий шлях. Якщо не баритимемося з від'їздом, до вечора повернемося.
— А як же робота? — Чжуан Янь нарешті відірвала погляд від гір і глянула на Ло Цзі.
— Робота зачекає. Ви щойно приїхали, — безтурботно відповів Ло Цзі.
— Це… — Чжуан Янь нахилила голову, й у Ло Цзі захололо в серці. Той дитячий погляд він бачив безліч разів. — Докторе Ло, я все ж таки воліла би знати, чим мені доведеться займатися?
Ло Цзі глянув у далечінь, замислився на кілька секунд і надто впевненим тоном відповів:
— Коли доїдемо до гір, я розповім!
— Гаразд! То їдьмо якнайшвидше?
— Гаразд, на той берег озера переправимося човном, а звідти вже рушимо машиною.
Вони дійшли до кінця пірсу, й Ло Цзі зауважив, що вітер ходовий, тож можна взяти вітрильник. А на вечір вітер зміниться на протилежний, і буде зручно повертатися. Він подав руку Чжуан Янь і допоміг спуститися в маленький вітрильний човен. Уперше доторкнувся до неї. Дівоча рука виявилася точнісінько такою, як і тієї зимової ночі в його уяві, — м'якою і прохолодною. Коли він підняв косий трикутник білого вітрила, її подиву не було меж. Щойно пірс залишився позаду, дівчина опустила долоню у воду.
— Вода в озері дуже холодна, — сказав Ло Цзі.
— Але ж яка чиста й прозора!
«Як і твої очі», — подумав Ло Цзі.
— Чому вам так подобаються засніжені гори?
— Тому що я люблю традиційний китайський живопис.
— І який зв'язок між засніженими вершинами та традиційним китайським живописом?
— Докторе Ло, вам відома принципова відмінність між традиційним китайським живописом і живописом олійними фарбами? Полотна, написані олією, мають багату палітру кольорів. Деякі майстри дотримуються думки, що білий колір у класичному живописі — на вагу золота. Але в китайському — все навпаки. На картинах так багато простору, незаповнених плям, що є немовби очима, поглядом картини. І сцена, сюжет лише встановлюють межі цієї порожнечі в зображенні. Ось гляньте на засніжені піки — хіба вони не нагадують порожніх місць у традиційному живописі?
Це був найдовший монолог дівчини, з того, що досі чув Ло Цзі. Вона читала лекцію Оберненому, слова лилися так легко й просто, що він почувався школярем-невіг-ласом, але в її тоні не було ні зверхності, ні погорди.
«Ти — мов та порожнеча у живописі, чиста й сповнена краси, знахідка для справжнього поціновувача», — думав Ло Цзі, вдивляючись у тонкі риси Чжуан Янь.
Човен досяг протилежного берега, й Ло Цзі пристав до пірсу. Під деревами на них уже чекав джип із відкритим верхом; а люди, які підігнали туди автівку, встигли зникнути з поля зору.
— Це військова машина? Коли ми їхали сюди, нам довелося проминути три блокпости з солдатами, — сказала Чжуан Янь, сідаючи в авто.
— Байдуже, вони все одно нас не турбуватимуть, — відповів Ло Цзі, повертаючи ключ запалювання.
Лісова дорога виявилася вузькою і вибоїстою, але машина впевнено тримала курс. Вранішній туман у лісі ще не розсіявся, й сонячне світло, що пробивалося крізь кро-ни високих сосон, вигравало веселковими барвами поміж стовбурів, огорнутих прозорим серпанком. Птахи в густому гіллі співали так голосно, що їх не глушило ревіння двигуна. Зустрічний вітерець розсипав волосся дівчини, й воно лоскотало обличчя Ло Цзі, викликаючи спогади про зимову подорож два роки тому.
Усе, що їх оточувало, нітрохи не нагадувало засніжені рівнини Північного Китаю і Тайханшань, але спогади й марення того дня точно відтворювалися в нинішній реальності — Ло Цзі не міг повірити, що все це насправді.
Він глянув на дівчину й зустрівся з її поглядом. Здавалося, Чжуан Янь дивилася на нього вже досить довго. У її погляді світилася щира доброзичливість і водночас безневинна цікавість. Сонячні зайчики перебігали її обличчям і тілом. Дівчина спіймала на собі погляд Ло Цзі, але не відвернулася.
— Докторе Ло, ви справді можете перемогти прибульців? — раптом запитала Чжуан Янь.
Ло Цзі надзвичайно зворушила її дитяча безпосередність. Ніхто, крім неї, не наважувався ставити це запитання, а знайомі вони були зовсім недовго.
— Чжуан Янь, головною метою проекту «Обернені до стіни» є намагання інкапсулювати справжні стратегічні задуми й плани людства в розумі однієї людини. Це — єдине місце у Всесвіті, недосяжне для софонів. Для цієї місії обрали кількох кандидатів, але це не означає, що вони — супергерої. Супергероїв взагалі не існує.
— А чому обрали саме вас?
Це запитання було ще прямолінійнішим і недоречнішим за попереднє, проте з вуст Чжуан Янь звучало цілком природно, бо навіть якби її чисте серце пронизав сонячний промінь, він там не згаснув би, а відбився й став ще яскравішим. Ло Цзі повільно натиснув на гальма й зупинив машину. Дівчина здивовано глянула на нього: він і далі роздивлятися численні сонячні плями, що пробивалося крізь крони дерев і розсипалися дорогою.
— Обернені — це люди, довіряти яким слід менше, ніж будь-кому за всю історію людства, бо вони — найвправні-ші брехуни.
— Це ваш обов'язок?
Ло Цзі кивнув:
— Так, але, Чжуан Янь, те, що я скажу зараз, — чиста правда. Вір мені.
— Докторе Ло, говоріть, я вам вірю.
Ло Цзі довго мовчав, ніби надаючи своїм словам ще більшого значення.
— Я не знаю, чому обрали саме мене, — він повернувся до Чжуан Янь. — Я — лише звичайна людина.
Чжуан Янь знову кивнула:
— Це важко, чи не так?
Ці слова й безневинний погляд Чжуан Янь знову наповнили його очі слізьми. Уперше після призначення Оберненим хтось висловлював йому співчуття й розумів тягар долі, якої він не обирав. У очах дівчини він бачив рай, і в її ясному погляді не було й натяку на те, що досі читалося в усіх поглядах оточення. Її посмішка — щастя. Це не фірмова посмішка Оберненого, навпаки — чиста, відкрита посмішка звичайної людини, схожої на засліплену сонцем росинку, яка м'яко падає в майже цілком висушені глибини його душі.
— Це буде вкрай непросто, але я докладу всіх зусиль, щоб спростити цю місію… Ось так. І тут наша відверта розмова закінчується, і я знову надягаю маску Оберненого, — Ло Цзі провернув ключ запалювання.
Далі вони їхали мовчки, аж поки ліс не порідшав і глибоке блакитне небо не заясніло в них над головами.
— Докторе Ло, погляньте! Там орел, он, у небі! — закричала Чжуан Янь.
— А там, здається, олень! — Ло Цзі швидко вказав у протилежний бік. Він спробував швидко відволікти увагу дівчини, бо знав, що то кружляє не орел, а дрон охоро-ни. Це нагадало про Ши Цяна, тож він дістав мобільний і набрав номер.
— Агов, брате Ло, то ти не забуваєш мене, так? Спочатку скажи, як там Янь Янь?
— Непогано. Добре. Чудово. Дякую!
— Ну гаразд. Нарешті я виконав останнє завдання.
— Останнє? А ти де?
— Повернувся додому. Зараз готуюся до гібернації.
— Як? Чому?
— У мене діагностували лейкемію, тож вирушаю у майбутнє.
Ло Цзі натиснув на гальма, цього разу щосили. Машина клюнула носом так різко, що Чжуан Янь зойкнула. Ло Цзі пересвідчився, що з нею все гаразд, і продовжив розмову з Ши Цяном.
— Це… Коли це сталося?
— Я отримав значну порцію опромінення під час одного з попередніх завдань, але діагноз поставили лише торік.
— Боже ти мій, але ж я не надто затримав тебе?