Ніщо не нагадувало про століття жахливого відчаю, і це теж украй здивувало Ло Цзі.
Ліжко безгучно вкотилося до палати інтенсивної терапії, й він побачив двох інших пробуджених. Один ще лежав на ліжку, а другий, здавалося, вже був готовий до виходу в світ і з допомогою медсестри пакував свої речі. За поглядами пробуджених Ло Цзі безпомилково впізнав своїх сучасників — очі чоловіків були своєрідними вікнами часу, за допомогою яких він зазирнув у сіру епоху, з якої походив.
— Як вони можуть так чинити? Я ж їхній прадід! — Ло Цзі почув, як скаржився той, хто збирався йти.
— Ви не можете заявляти про те, що старші над ними. Згідно із законом термін перебування в гібернації не зараховується до віку людини, тому для старших людей ви вважатиметеся ще молодим… Ходімо, вони вже давно чекають на вас у приймальні, — відповіла медсестра.
Ло Цзі помітив, що вона намагалася в розмові уникати новозапозичених англійських слів, але час від часу їй не вдавалося дібрати правильний відповідник китайською, ніби жінка змушувала себе висловлюватися архаїчним варіантом цієї мови. Тоді вона переходила на новомову, а стінні панелі слухняно відбивали переклад оригінальною китайською.
— Я навіть не можу розібрати, що вони говорять. Це звучить, наче пташиний спів! — і далі скаржився чоловік.
Медсестра допомогла йому з пакунками, і вони вийшли.
— Щоб пристосуватися до життя в цю епоху, вам доведеться постійно вчитися або ж повернутися до життя на поверхні, — Ло Цзі розчув відповідь медсестри, й хоча вже досить добре розумів сучасну китайську, зміст останньої фрази залишився загадкою.
— Вітаю! Тебе також гібернували через хворобу? — запитав чоловік, який лежав на сусідньому ліжку. З вигляду йому було не більше двадцяти років.
Ло Цзі розтулив рота, щоб відповісти, але не вимовив і звуку. Юнак посміхнувся й підбадьорив:
— Ти здатен говорити, але після стількох років сну це буде трохи важко!
— Привіт, — нарешті зміг витиснути з себе Ло Цзі.
Юнак кивнув:
— Той чоловік, який щойно пішов, також робив це через хворобу. А от я — ні. Я скористався гібернацією, щоб утекти від реальності. О, я — Сюн Вень.
— І… як воно тут? — запитав Ло Цзі, відчувши, що говорити вже набагато легше.
— Я ще не надто розумію, що й до чого. Мене пробудили лише п'ять днів тому, але, поза сумнівами, це — чудовий час. Проте нам усім ще доволі складно реінтегрувати-ся в це суспільство, головним чином тому, що ми зарано прокинулися. Якби це сталося за кілька років — усе було б значно простіше.
— Хіба через кілька років не було б ще важче?
— Ні-ні, ми досі в стані війни, тому нами не можуть надто опікуватися. Але ще кілька років мирних переговорів — і запанує мир.
— Мирних переговорів? Із ким?!
— Зрозуміло, що з Трисолярисом.
Шокований останньою фразою Сюн Веня, Ло Цзі спробував сісти. Без виклику з'явилася медсестра, яка допомогла йому вмоститися напівлежачи.
— Вони справді виступили з ініціативою перемовин про укладення миру? — нетерпляче перепитав Ло Цзі.
— Ще ні, але в них немає вибору, — Сюн Вень жваво скочив з ліжка, вмостився біля сусіда. Вочевидь хотів насолодитися передаванням власних знань новоприбулому. — Ви хіба не знаєте, чого досягло за цей час людство, яких висот? Просто неймовірно, аж дух перехоплює!
— Яких?
— Наші військові космічні кораблі куди потужніші за трисоляріанські!
— Як це можливо?
— А чому неможливо? Навіть якщо не говорити про новітні зразки суперзброї, наші кораблі легко досягають п'ятнадцяти відсотків швидкості світла! Це значно швидше за трисоляріанців!
Ло Цзі скептично всміхнувся й повернув голову до медсестри, та лише відзначив подумки її вроду. Всі люди цього часу взагалі здавалися напрочуд вродливими. Вона посміхнулася й відповіла:
— Це правда.
Сюн Вень і не думав зупинятися:
— А чи відомо тобі, скільки вимпелів у нашому космічному флоті? Уяви — 2000 кораблів! Більш ніж удвічі проти числа трисоляріанських! І ми будуємо далі!
Ло Цзі знову глянув на медсестру, й вона знову кивнула.
— А чи маєш ти уявлення про стан трисоляріанського флоту на сьогодні? Наскільки він пошарпаний і побитий, га? За останні два століття вони тричі проходили крізь ці… снігові замети, себто хмари космічного пилу. Я чув, нібито під час останніх телескопічних спостережень чотири роки тому з'ясувалося, що їхній похідний стрій розвалився, порідшав і більшість кораблів припинили прискорення. Ба більше, згідно зі спостереженнями, значна їх частина вже давно перестала прискорюватися й навіть сповільнилася, коли проходила крізь хмару пилу. За таких умов ці кораблі не досягнуть Сонячної системи й за 800 років, тож можна стверджувати, що це або покинуті, або знищені кораблі. Зважаючи на останні обчислення, досягти Сонячної системи в запланований термін — за двісті років — зможуть десь із триста кораблів. Попри це ми очікуємо на швидке прибуття першого зонда Трисоля-риса — вже цього року. Інші дев'ять долетять за три роки.
— Зонди… які ще зонди? — спантеличено перепитав Ло Цзі.
Медсестра перервала їхню розмову:
— Ми не схвалюємо обміну інформацією про події реального часу між пацієнтами. Пробудженому, який нещодавно пішов, знадобилося багато сили для відновлення душевного спокою після того, як він дізнався про реальний стан справ. Це не надто добре для реабілітації.
— Мене особисто всі ці новини лише тішать. Що в цьому поганого? — невдоволено пробурчав Сюн Вень. Він неохоче повернувся на своє ліжко, вмостився зручніше, втупився у м'яко освітлену стелю, зітхнув: — А з дітками все гаразд. Малі чудово впоралися!
— Хто тут діти? — незадоволено відповіла медсестра. — Термін гібернації не входить до прожитих років. Тож дитина тут ти.
Ло Цзі здавалося, що медсестра молодша за Сюн Веня, але він розумів: необачно було б у цю добу визначати вік людини за її зовнішністю.
Звертаючись уже до нього, медсестра зауважила:
— Усі люди з вашого часу беруть події надто близько до серця. Насправді все не так трагічно.
Ло Цзі її голос здався співом янголів, він справді відчув себе дитиною, яка прокидається від нічного жахіття й розуміє: більше їй нічого не загрожує. Усе страшне, що трапилися на його життєвому шляху й так налякало, для дорослих — усього-на-всього привід посміятися. Коли цей миловидий янгол говорив, на халаті сходило вранішнє сонечко, під його промінням суха жовта земля швидко зеленіла, вкривалася розкішною квітчастою ковдрою…
По тому, як медсестра пішла, Ло Цзі запитав у Сюн Веня:
— А яка доля спіткала проект «Обернені до стіни»?
Сюн Вень розгублено похитав головою.
— Обернені… ніколи не чув про таких.
Ло Цзі поцікавився, коли хлопець ліг у гібернацію — виявилося, за кілька років до запуску проекту. У той час гібернація була ще вкрай недешевою процедурою, тож у його родини мали бути добрі гроші. Але якщо він так і не дізнався про існування проекту за п'ять днів після пробудження, це свідчить про те, що значення «Обернених» дуже змінилося, якщо хтось взагалі досі пам'ятає про ті події сивої давнини.
Далі, завдяки двом дрібницям, Ло Цзі зміг приблизно уявити рівень технологічного розвитку людства.
Незабаром після переведення до палати інтенсивної терапії медсестра принесла йому перший обід: трохи молока й хліба з джемом. Вона пояснила, що функції його шлунково-кишкового тракту ще не повною мірою відновилися, тож наїдатися зарано. Ло Цзі відкусив шматок хліба: здалося, що він жує тирсу.
— Ваші смакові рецептори також потребують часу на відновлення, — додала медсестра.
— Коли відновляться, стане ще паскудніше, — зауважив Сюн Вень.
Медсестра посміхнулася.
— Звичайно, це не та смачна їжа, як вирощена в полі, до якої ви звикли.
— А де ж воно виросло? — здивовано запитав Ло Цзі, старанно пережовуючи кусень хліба.
— Їжу синтезують на фабриці.
— Ви вмієте синтезувати їжу?
Сюн Вень відповів за медсестру:
— Інших варіантів не лишилося. На поверхні майже нічого не родить.
Ло Цзі стало навіть шкода Сюн Веня: він вочевидь був із тих, хто не цікавився науково-технічним прогресом. У своєму минулому житті, мабуть, був байдужим до всіх технологічних див того часу, тож не міг належно поцінувати досягнення цієї нової доби.