— Не курю... — я прокашлялася. — А що вона казала: «нас скоро тут буде багато»?
— А це вона просто молола язиком, — сказав Гриша. — Вони всі намагаються щось бовкнути наостанок, щоб не було так образливо.
У руках у нього був смартфон, і весь цей час він, не відриваючись, грався в якусь іграшку на зразок «Балансу». У поєднанні з вушанкою й куфайкою це сприймалося кумедно.
— Відкрити портал з того боку вони не можуть, — Гриша програв і сховав телефон. — Отож не переживай...
Він подав мені руку й допоміг звестися. Я похитнулася.
— А як вони взагалі сюди... потрапляють? Проходять?
— Наче кран протікає, — видно було, що він не знущається, а, навпаки, намагається говорити якомога зрозуміліше. — Вентиль закритий, але окремі краплі просочуються. Такий принцип. Мене звуть Гриша, а ти Дар’я? Будьмо знайомі.
Я розгублено кивнула.
— А старпери, яких поставлено охороняти, ні фіга не охороняють, — додала блондинка.
— Лізо! — гарикнув Інструктор звідкілясь з-за стелажів. — Я все чую!
Вона картинно закотила очі.
— Заради справедливості, портал вони все-таки тримають, — примирливо додав Гриша. — Ти їх бачила?
За дерев’яним столом на старих табуретах сиділо троє: один у робочих штанях і вицвілій сірій майці, другий у галіфе й потертій гімнастерці. Третій в інженерській блузі за модою сорокових. На їхніх обличчях і у волоссі блищав іній. На розсохлій стільниці лежали кісточки доміно — тут ішла гра, некваплива, вдумлива, без початку й без переможців.
— Зліва дядько Толя, — неголосно представляла Ліза. — Він той самий екскаваторник. У центрі Серго, геодезист. Праворуч Іван Іванович, інженер. Вони майже сімдесят років тут сидять... грають.
Троє дивилися на мене — так, ніби десь у дворі на робітничій околиці я підійшла б до них запитати, чи пробігало тут руде кошеня. У їхніх поглядах була цікавість — загалом доброзичлива, але слабка, як далекий тьмяний вогник.
— Вони охоронці, — сказав Гриша. — У ту мить, коли... коли стався катаклізм, відкрився портал, вони виявилися поруч, ну... їх накрило. Вони переродилися — з людей стали частиною системи... яка зберігає світову стабільність. Вони не живі й не мертві... У них двоїста природа, ти ж пам’ятаєш, напевно, що природа світла — це випромінювання й хвиля...
— Гришо, — сказав Інструктор. — Дівчині на сьогодні вистачить! Дайте їй можливість відпочити й отямитися.
Я була йому дуже вдячна.
Ліза взяла мене за лікоть і кудись потягла. Я не встигла й зогледітись, як знов опинилася у комірчині з ліфтом, шафами й калюжею на брудній підлозі. Ліза ледь чи не силоміць зняла з мене куфайку й витрусила з валянків.
— Отже, ти їх бачиш? — запитала сухувато й буденно.
— Кого?
— Тіні!
— А, так.
— А що ти ще вмієш робити?
— Вареники з вишнями.
— Круто, — Ліза прищурилася. — А я тільки яєчню.
Гриша викликав ліфт.
— Гришо, — сказала Ліза несподівано дитячим, дещо примхливим голосом. — Зроби дружині приємне — відкрий рамочку.
— А що ти мені обіцяла? — з готовністю відгукнувся Гриша.
— Це не лінь, — вона підняла туфлю й показала зламаний каблук. — У мене — от...
— Я ж казав: на операцію взувай тільки кросівки...
— Я звикла на підборах!
— А ти борися з поганими звичками...
Вони сперечалися впівголоса, і було ясно, що обоє просто розважаються. Нарешті Гриша вийняв з рюкзачка балон з фарбою і, продовжуючи бурчати, почав малювати графіті на бетонній стіні бункера:
— Рамочку туди... Рамочку сюди... так і пуп розв’яжеться...
— Як він це робить? — пошепки спитала я в Лізи.
— А як ти бачиш те, що бачиш?
Я знизала плечима.
— От і він так само, — кивнула Ліза. — Інстинкт.
У цю мить бетон розійшовся і в стіні відкрилася діра. Ліза по-дружньому простягла мені руку...
— Я туди не полізу, — я позадкувала.
— Залишишся тут?
Навколо була темрява, підземелля, іржаві комунікації, холод, вогкість, сморід...
Я замружилась — і пролізла в діру в бетонній стіні. Позаду залишився запах води й гнилі, мені в лице війнуло теплом, корицею і кавою, Лізиними терпкими парфумами...
Потім я налетіла на велосипед, що стояв у кутку й розплющила очі.
Розділ четвертий
Реальність, дана у відчуттях