и вибач, у нас гармидер, — сказала Ліза.
— Утім, як завжди, — вставив Гриша.
— Кому не подобається, може прибрати! — парирувала Ліза, і я подумки їй зааплодувала.
Я в житті не бачила затишнішої квартири, ніж у них. Може, мені здалось у контрасті до крижаного підземелля, але враження було таке, наче ти повернувся додому після довгої подорожі. І велосипед у передпокої, і картини на стінах, і зарядний шнур від мобільника, що стирчить з розетки, наче ліана, поєднувалися й складалися в єдиний образ теплої рідної нори.
Я зазирнула в кімнату. Тут картин було багато, їм не вистачало місця. На екрані комп’ютера в кутку мерехтіла й вигравала галактика. На підлозі, звісивши жовтий язичок чайного пакетика, стояла порожня чашка.
— Дар’є! — крикнула з кухні Ліза. — Бутерброди будеш?
Я подумала, що вже два роки в Москві, а друзів, щоб прийти в гості, у мене немає. І в жодному місті не було — досі.
На кухні по стінах теж були розвішані картини (я вже здогадалася, що це Гришині). У Лізи над головою цвіла сакура й височіла Фудзі; Ліза рвала поліетилен на упаковці з ковбасою, ніби Самсон, що розриває левову пащу. З тостера вискочили підсмажені квадратики хліба.
— Бери! — Ліза простягла мені розкриту упаковку.
Я подивилася на свої долоні:
— Можна руки помити?
Вхід у ванну виявився одразу за дверима кухні. Я зайшла...
На вішалці строкатіли махрові рушники. На поличках юрмилися шампуні й батарея косметики. Окремо на гвіздках розвішані були рибальські снасті. Вода у ванні виявилася вкрита товстою кригою, сантиметрів п’ятнадцять, якщо судити з краю вузької ополонки. Крига подекуди була вкрита свіжою риб’ячою лускою.
— Агов, — почула я свій голос, — у вас тут у ванні... Це так треба?
— Якщо тобі душ прийняти, ти скажи, — відгукнувся Гриша. — Але ж тобі тільки руки помити, так?
З крана текла нормальна, комунальна, тепла московська вода.
Коли я нарешті повернулася на кухню, там були готові бутерброди й кава. Кілька хвилин ми мовчки їли, і це були, мабуть, дуже хороші хвилини в моєму житті. Дуже спокійні й щасливі, попри луску й кригу у ванні.
— Народ, — сказала я нарешті, — а де ви миєтеся?
Ліза кинула косий погляд на Гришу:
— Це хороше питання...
— У сусідньому готелі, — відгукнувся той, ніби нічого такого.
— Бігаєте з рушниками... по вулиці?
— Навіщо? — здивувався Гриша. — Відкрив рамочку, помився в номері, закрив рамочку... Усе просто.
Я кліпнула:
— А якщо там, у цьому номері, вже хтось миється?
Гриша щиро всміхнувся. За нього відповіла Ліза:
— Тоді теж просто. Просимо вибачення, вертаємося. Іноді з того боку дуже голосно верещать...
— Розумієш, — проникливо сказав Гриша. — У мене у ванні, на дні, намальований унікальний портал... рамка в зимове озеро тисяча вісімсот дванадцятого року. Ловиться, уяви собі, осетер! Стерлядь! Екологічно чиста риба!
Він підвівся, відкрив морозилку — вона була забита вщерть. Я роззявила рота: справді осетер. І ще якісь рибини, з великою лускою й величезними хвостами. Повна морозильна камера.
— А готувати нікому, — буркнула Ліза. — Доводиться тупо смажити... До речі, ти вмієш готувати рибу?
Вона подивилася на мене досить-таки хижо, я прикинула обсяги роботи, заховані в морозилці, і про всяк випадок похитала головою.
Ми з’їли ще по бутерброду.
— Гришо, — сказала я, коли мовчати вже було несила. — Там, у підземеллі, такий портал, як ти малюєш?
Він замахав руками:
— Ну що ти! Це взагалі не можна порівнювати! Я відкриваю маленькі віконця туди-сюди, всього на кілька хвилин. А там здоровенна діра в Темний Світ. Її ніхто не малював, її пробили екскаваторним ковшем, це було нещасливе й дуже малоймовірне поєднання чинників... От ти знаєш історію Чорнобильської катастрофи? Її ймовірність була нуль цілих нуль-нуль...
— Гришо, — сказала Ліза, уважно за мною спостерігаючи, — у деяких випадках зайва інформація нічого не прояснює. Дар’є, ти не заморочуйся, як це діє. Це об’єктивна реальність — як податкова система або як будова ДНК. Вона існує поза нашою уявою, але іноді дається нам у відчуттях... Правда, не всім. Є Тіні — ти одну сьогодні бачила. Є служба Доставки, вона ловить Тіней, доставляє до порталу й викидає назад у Темний Світ. Усе!
За вікном визирнуло сонце. Я простягла руку над столом — тінь од моєї долоні впала на ковбасний кружечок зі слідами зубів.
— Тіні... що це таке?
Гриша зітхнув:
— Фрагменти ворожої матерії... оформлені, як людиноподібні істоти. Приблизно так. Там, де вони сидять, — у чужому просторі, який ми для простоти називаємо Темний Світ, — недостатньо ресурсів, вони лізуть до нас, ну, як кліщі в лісі — на тепло, на світло.