Я збагнула, що розтираю скроню, те саме місце, де бачила в Насті примарне «татуювання»:
— Моя сусідка в гуртожитку...
— Жертва, — авторитетно кивнула Ліза.
— Що з нею буде?
Гриша й Ліза перезирнулися.
— Вона жива, — сказала Ліза з певним сумнівом у голосі.
— А що, могла вмерти?!
— Різні бувають Тіні, — сказала Ліза й підібгала губи. — Деякі висмоктують життя... Деякі відбирають час...
— А ця конкретна?
Вони не поспішали відповідати.
— Про що парилася твоя сусідка? — запитав після паузи Гриша. — Ну... що її хвилювало в той вечір?
— Проблеми з хлопцем. Вона його чекала, він не прийшов, вона образилася...
— Ти не пам’ятаєш, Тінь при цьому щось пила чи їла?
— Не... Чекай, пиво! Вона пила пиво з пляшки, як шпана під парканом!
— Випила до дна чи щось лишилося?
Я згадала пляшку, що пролетіла повз мою голову, дзенькіт скла й хрускіт під ногами.
— Усе випила.
— Не пощастило твоїй сусідці, — сказала Ліза.
— У сенсі?
Вони знов помовчали. Перезирнулися. У мене заболіло серце.
— Любов, — сказала Ліза. — Тінь висмоктала з твоєї сусідки її любов, і ми не встигли перервати транзакцію.
Гриша потягся, хруснув суглобами:
— Так, дівчата, я спати. Нічку чесно відчергував...
— Що з нею тепер буде? — я не давала Лізі відвести очі.
— Нічого. Так і житиме.
— А... її хлопець...
Ліза втомлено махнула рукою — усе, мовляв, нема про що говорити.
— І вона більше ніколи не закохається?!
— Не знаю, — Ліза встала, збираючи сміття зі стола. — Може, коли-небудь. Але та любов, що в неї була, — її Тінь зжерла до крапельки.
— І ми так просто її відпустили?! — я теж підвелася.
— А що було з нею робити? — дуже сумно запитав Гриша. — Судити? Штрафувати? Осиковий кілок вбивати? Це не допоможе — це тобі не вампіри, це абсолютно безсмертні в нашому світі тварини, їх — тільки на вихід, тільки в портал...
Я потяглась до амулета на шиї. Торкнулась і відсмикнула руку:
— Якби я не чухалася так довго... Не бігала туди-сюди, не рилася б в урні...
— Ти куди? — з підозрою запитала Ліза.
Перш ніж дзвонити, я вийшла в коридор і причинила за собою двері кухні.
— Лебедєва, мені ніколи, — сказала Настя. — Я на пари.
— Як ти почуваєшся?
— Прекрасно! Прямо камінь з душі.
— Послухай, Павлик, він насправді...
— Та пішов він, — відгукнулась моя сусідка, і в голосі її не було ні туги, ні розпачу, ні злості, жодної емоції — супутниці небайдужості. Вона говорила легко, як про картонний стаканчик.
— Він тебе любить!
У телефоні заревів Настин фен для волосся — я впізнаю його з тисячі, в минулому житті цей фен був пароплавною сиреною.
— Бувай! — крикнула Настя. — Мені через хвилину виходити!
Я побачила, що двері в кухню відчинені й Ліза стоїть на порозі.
— Не треба себе гризти, — почала вона тоном старшої мудрої подруги. — Якби ти не знайшла вчасно цю Тінь — вона б і далі крутилася коло універу й смоктала б з людей любов.
— Тому ти врятувала багато людей, — додав Гриша з-за її плеча.
— І взагалі, тебе треба поздоровити — ти тепер працюєш у службі Доставки! — Ліза взялася тиснути мені руку. — Вітаємо!
Я видавила усмішку:
— Дякую... Мені сьогодні на першу пару. Я піду?
Двір тонув у зелені. Стояла тиша, несподівана для Москви. Бетонний парапет був укритий вигадливими графіті — не Гришиними. Звичайними. Бабуся вигулювала йоркширського тер’єра.
— Вибачте, — запитала я в неї, — що це за район?
Вона подивилась на мене, і в її очах я побачила своє відображення: непутяще дівчисько, скоріше за все, наркоманка, цілу ніч прогуляла на чужій квартирі й навіть не пам’ятає де!
Страшна думка змусила мене нервово зібратися:
— Вибачте, а це взагалі... Москва?!
Бабуся мовчала, обдаючи мене безмовною зневагою. І я б пішла, не сміючи вимагати відповіді, але тут мене гукнули від під’їзду. Ліза йшла по доріжці — свіжа, наче й не було безсонної ночі, у джинсах і у футболці.
— Ходімо. Я тебе підвезу.
У неї була яскраво-синя «Шкода», забита в колону припаркованих сусідських машин так щільно, що я спершу подумала: тут не виїхати.
Ліза сіла за кермо й, не повернувши голови, а тільки по дзеркалах, вибралася за кілька секунд — чітко, сухо, професійно. Я мовчки позаздрила.