— І куди тут натискати? — спитала я недбало.
Ця штука виявилася краща, ніж я думала. Сеґвей — цікава машина, на ній встановлені гіроскопічні датчики; якщо не знаєте, що таке гіроскоп, подивіться на дитячу дзиґу. Чому вона не падає, стоячи на тоненькій ніжці?
Нахилившись уперед, я розігналася, скільки вистачило мотора. Люди сахалися мене й тікали зі шляху. Я їхала не на заняття, а прямо в протилежному напрямку — від свого філологічного корпусу до головного. Я збиралася розвернутися, повернутися по своїх слідах і віддати чудо техніки захеканому власникові.
Я помилилася. Хазяїн сеґвея захекався, але не відстав: щойно повернувши, я в нього ледь не врізалася.
— Добре бігаєш, — я зіскочила з сеґвея.
— Розряд з легкої атлетики. Сподобалося?
— Дякую.
Група зацікавлених громадянок ніде не ділася — навпаки, стала щільніша. Завтра по гуртожитку поповзуть чутки, що далі, то дивовижніші. Причому ніхто не розповідатиме, як я була в підземеллі під університетом і бачила портал в інший світ. Замість цього чужа фантазія підсуне мені нову біографію в ролі подруги Бонда... тобто Матвія чи Захара, чи...
— До речі, мене звуть Семен. Для друзів Сем.
— Дар’я, — представилась я і ледве стримала напад нервового сміху. — Ну вибач, я справді спізнююся...
І побігла.
Розділ п’ятий
Оперативниця
ригоди притягують одна одну. Конвеєрна стрічка вашого життя може тягтися місяцями, роками, століттями, тоді мудра людина складе подяку долі, а енергійна — помре з нудьги. Зате якщо на доброчинному студентському вечорі ваш лотерейний білет — раптом! — виграє шоколадку, цілком можливо, до ранку на кухні лопне найголовніша труба, водопровідник — зненацька! — виявиться добрим чарівником, подарує вам монетку для здійснення бажань, принц гепнеться на ваш дах прямо верхи на драконі, але пригоди на цьому не закінчаться.
Я зупинилася, щоб перевести дух, і піймала в долоню свій амулет. Стисла, відчуваючи, як срібне око притискається до шкіри...
Світло! Зелень трави, потоки ультрафіолету, жовті й сині метелики, стовпи світла над головами. Я бачила людські голоси, що розтікаються кольоровими хвилями, я поглядом розрізняла спів птахів і сигнали машин з вулиці. Я бачила хвилювання, що охопило Семових однокурсниць, і шлейф загальної цікавості, який тягся за ним — і набагато слабше за мною. Я бачила чужі страхи й мотиви, їх було занадто багато, так строкато й складно, прекрасно, моторошно, яскраво...
І раптом на всю цю пишноту впав пульсуючий аварійний червоний відблиск.
Двоє цілувалися віддалік, біля лави, в усіх на очах. Я бачила тільки потилицю хлопця й руки дівчини — але дівчина мене не цікавила; на скроні у хлопця мерехтів уже знайомий мені символ. Цей знак був схожий на розпечене клеймо ката.
Я випустила амулет. Світ став буденним, небо бляклим, студенти навколо — просто людьми, поцілунок — чужим поцілунком. Я підійшла й зупинилася поруч; дівчина помітила мене перша:
— Вам щось треба?
Хлопець обернувся до мене, і тоді я його впізнала. Згадався вчорашній вечір. Урна, зниклий амулет, мій розпач, промінь ліхтаря. Мовчазний студент мехмату, що з’явився вчасно: «Ми з подругою квартиру наймаємо...»
— Я хочу повернути тобі твій ліхтарик, — сказала я перше, що спало на думку.
Він поморщився:
— А можна... якось потім?
Його подруга, брюнетка, свердлила мене поглядом.
— У тебе неприємності, — швидко сказала я. — Мені так здається.
— А мені здається, це в тебе неприємності! — дівчина була не з тих, хто лізе по слово в кишеню. — Поворожити хочеш? Позолотити ручку?
— Ні, я поясню...
— Михайле, — вона повернулася до хлопця, — це що, твоя знайома?
Цікаво, на якому вона факультеті, подумала я. Їй би прокурором бути — з таким металом у голосі. Не дивно, що хлопець, зніяковівши, похитав головою.
— Дівчино, до побачення! — брюнетка взяла його під руку, наче маркуючи власність, і потягнула до прохідної. Я кинулася було за ними — але потім зупинилася й витягла телефон.
— Лізо...
— Не можу говорити, я за кермом.
— Тут у хлопця знак на скроні. Такий самий, як...
— Ясно. Поруч Тінь, вона його ссе. Шукай.
— Це може бути його дівчина?
— Перевір насамперед.
До початку пари залишалося п’ять хвилин.
У вестибюлі я загрузла в щільній юрбі. Усі спішили, усі йшли до ліфтів, і я ніяк не могла скоротити відстань хоч на кілька кроків. Я стисла амулет, виглядаючи Тінь на ходу, — і ледь не гримнулася, так закрутилася голова. Ні, треба спершу її наздогнати...