У ліфтовому холі вони розділилися. Брюнетка вирушила до ліфтів на географічний, а Міша повернув до висотних ліфтів на мехмат. Я побігла було за брюнеткою, але вона злилася з юрбою й так, під прикриттям, сіла в ліфт. Ті, що залишилися в холі, почали голосно нарікати, що тепер точно спізняться: наступного чекати хвилини дві...
Лаючись упівголоса, я розвернулася й погналася за Мішею. Його вже не було на майданчику; я вдало вгвинтилася в ліфт і виявилася там єдиною дівчиною. І, ймовірно, єдиним гуманітарієм.
Вони були невловимо схожі — усі чомусь дуже високі, я загубилася серед них, як мишка в траві. Сухі, худорляві, багато хто в масивних окулярах, вони дивилися на мене згори вниз з цікавістю.
Я прокашлялася:
— Я на мехмат правильно їду?
Заусміхалися:
— Дівчино, ви занадто гарна для мехмату...
Жартівники, значить. Ліфт набрав швидкість — у мене знов закрутилася голова. Кажуть, перший проект університету відхилили, сказали — занадто багато буде потрібно ліфтів, ви нам спроектуйте щось поверхів на чотири...
— У другого курсу зараз яка пара?
— А конкретніше? — вони оживилися. — Група? Кого ви шукаєте?
Я збагнула, що знаю тільки ім’я: Міша. Міша з мехмату, другий курс.
— У нас зараз потокова лекція, алгебра на шістнадцятому поверсі, — пролунало з кутка, і я побачила високого типа в окулярах у темному светрі, якого колеги буквально втисли в стінку. — Та тільки ми спізнюємося...
Ліфт зупинився.
Аудиторія була історична, на два поверхи, я колись бачила про неї документальний фільм. Усі вже розсілися: вийшовши майже до самої кафедри, я стисла в долоні амулет...
І одразу побачила пульсуючий відблиск. Міша сидів лівіше від центру, на скроні в нього світилося клеймо, рот і підборіддя блищали свіжою кров’ю. Я розтисла руку — у звичайному світі крові не було й знаку: стурбований студент розкладав свої конспекти.
Мішин сусід штовхнув його ліктем і вказав на мене. Ми зустрілися очима; ні, він мені не зрадів. Він не міг зрозуміти, за що йому така радість: напівзнайома дівчина тягається слідом, наче на гумці.
Я замахала руками, благаючи, вимагаючи, ледь не погрожуючи. Він неохоче вибрався з ряду — добре, що сидів майже в проході, — і спустився до мене:
— Залиши ліхтарик собі, добре?
Я простягла йому папірець, на якому косо-криво був написаний мій телефон:
— Слухай... Якщо тобі стане погано або щось станеться... щось незрозуміле, подзвони, добре? Мене звуть Дар’я Лебедєва...
— Ясно, — він майже заспокоївся, здогадавшись, що я божевільна. — Тільки більше не ходи за мною, добре?
Я не встигла відповісти.
— Дівчино, мені можна ввійти чи ще ні?!
Я відскочила. Монументальний викладач стояв за моєю спиною, роздувшись від обурення, а я загороджувала йому шлях до робочого місця. Двісті глузливих поглядів спостерігали з амфітеатру, милувалися безплатним цирком.
— В-вибачте...
Через спину викладача в аудиторію прослизнув уже знайомий мені тип в окулярах. Несподівано підморгнув — ти ба, який прудкий.
Я вискочила з аудиторії червона, наче ті вітрила, що їх побачила на обрії Ассоль. Ну, тепер про мене точно підуть легенди...
Задзвонив і засмикався в кишені телефон.
— Лебедєва, — закричала Настя в трубці, — тут Содом і Гоморра!
— Де?!
— На фізрі! У басейні менше половини групи, ти в списку системних прогульників! Або негайно прибігай, або ти без заліку й без стипендії!
І обірвала розмову.
Лізин дзвінок заскочив мене на півдорозі між корпусами:
— Ну що, ти з’ясувала? Це його дівчина?
— Не знаю, я не встигла...
— Ну то поквапся! Якщо вона добре присмокталася, то через кілька годин від хлопця будуть ріжки та ніжки...
— А ти не можеш мені допомогти? Ти або Гриша...
У трубці вже лунали короткі гудки. Я подумала: ну, за одну пару з Мішею нічого не станеться, і притьма вбігла в спорткомплекс.
Тренерові крики чулися вже в роздягальні. Обожнюю цей принцип зі шкільних часів: за тих, кого немає в класі, влітає тим хорошим дітям, які з’явилися.
— Я вам улаштую! — трубним гласом ревів тренер. — Я в деканат піду! Де Лебедєва? Де Свиридова? Де ця, як її... де половина групи, я вас питаю?!
Присідаючи, підкрадаючись і застосовуючи стелс-технології, я примудрилася пристроїтися в шеренгу. Чи треба говорити, що гумова шапочка в мене з’їхала на одне вухо, окуляри теліпалися на шиї, а шльопанці я взагалі несла в руках.