— Яка краса! — вигукнула Маріс.
— Вона ще більша, коли вогні міста не підсвічують неба, — запевнив Квінт. — О, Маріс, я навіть не знаю, як тобі пояснити, що це за розкіш — темної ночі, як оця, летіти на кораблі понад Темнолісом. Або дрейфувати над баранцями кипучого моря снігово-білого туману. Або впіймати потік райдужних хмар, що ковзають мимо. — Його очі спалахнули. — Відчувати сонце на своєму обличчі, вітер у чуприні… — Він урвав і повернувся до Маріс. — І все ж я ніколи не переслідував бурі. Тут я невіглас. Якщо Санктафракс готовий мене підкувати, тоді може я й пристану на пропозицію Професора Світлознавства.
— Хочеш сказати, лишишся тут?
Квінт кивнув головою.
— Атож, — сказав він. — Але не назавжди. Це місце не для мене, Маріс. Колись я покину Санктафракс з усіма його змовами та інтригами і вже ніколи сюди не повернуся.
— Квінте, — попрохала Маріс, беручи його за руку. — Коли ти покидатимеш місто, візьми мене з собою.
Квінт усміхнувся, але промовчав. Він знову повернувся до вікна і вдивлявся у далечину за шибою. Ген там тягнеться незайманий Присмерковий ліс, а за ним — похмурий Темноліс: йому нема кінця-краю. По тілу розливалося приємне тепло. Він жадав дослідити величезний безкраїй світ перед своїми очима, світ, повний чудес…
І тут, ні сіло ні впало, в голові громом озвався темнолесників голос. Трепет охопив усю його істоту.
«Я проклинаю тебе, учню Квінте… І тепер на кожній днині твого життя лежатиме тавро прокляття. Твоє прокляття буде у знатті, що то ти, учень Квінт, випустив мене у білий світ!»
«Ні, ні», — сказав собі Квінт і похитав головою. Темнолесник здимів. Потвора ніколи вже не повернеться до Санктафракса, а що Квінт десь випадково натрапить на неї, це ще вилами по воді писано. Світокрай справді безмежний. Ні, це все вже позаду.
Чи так?
— Ну? — почувся нетерплячий голос Маріс. — Так ти береш мене з собою? Береш чи ні?
Квінт знову повернувся і, забачивши серйозне обличчя своєї другині, розсміявся.
— Ось що я тобі скажу, — почав хлопець. — Якби ти була поруч зі мною, темнолесник ніколи б не посмів підступитися до мене.
— Отже, це треба розуміти як «так»? — запитала Маріс.
— Так, Маріс, саме так, — кивнув головою Квінт. — Санктафракс я покину з тобою. Ти стоятимеш коло мене на капітанському містку великого небесного корабля, і ми вкупі сягнемо найглухіших небесних закутків.
Маріс потішено кивнула головою.
— А може, — додала вона мрійливо, — ще й далі.
