— А тепер куди? — пробуркотів він собі під ніс і з маху відповів сам собі Щиповими словами: — До південного боку Віадукових сходів.
Тиждень тому якраз це і спантеличило б його: хлопцеві пригадалось, як сміялася з нього Маріс, коли він, певний, що рушає до Західної пристані, почухрав у прямо протилежний бік. А все через те, що сторони світу в Санктафраксі позначено ще перед тим, як летюча брила знялася в повітря. Тож нині, коли велетенська скеля висіла в повітрі й вічно крутилася, так званий «південний» бік міг бути де завгодно. Та тільки не цього разу. Нещодавно Квінт довідався, що висока Піднебесна обсерваторія містилася з південного боку Головного віадука, — от він і подався туди, йдучи вздовж його Західних сходів.
За тиждень свого перебування у Санктафраксі Квінт зібрав чимало відомостей про величезне летюче місто. Навчальний день починався тут о шостій ранку, вкрай незручній для хлопця годині, зате закінчувався о першій, себто друга половина дня вся належала йому. Кожну днину він присвячував прогулянкам по місту, ознайомленню з різними школами, коледжами та факультетами, призвичаюючись до вулиць і доріжок, до міських мостів та причалів — великих і малих. Проте найбільше його вабили Віадукові сходи.
Сам Головний віадук був величною спорудою, головною магістральною артерією, яка сполучала Піднебесну обсерваторію з Ратушею. Оздоблений десь двома сотнями вишикуваних обабіч веж дрібніших навчальних факультетів — від бересточитального до місяцехвалебного, — він стояв на двадцяти чотирьох могутніх колонах. До просвітів між їхніми підніжжями можна було піднятися Віадуковими сходами, одні — утворювали східний бік, другі — західний.
Спочатку Квінт мало зважав на вчених, які, порозбивавшись на громадки, тинялися східцями. Та з часом став примічати, що одні й ті самі люди в одних і тих самих місцях роблять одні й ті самі речі й почав прислухатися до їхніх розмов.
Наприклад, дванадцятий сектор Західних сходів був тим місцем, де молодші учні, криючись та ховаючись, обмінювалися екзаменаційними квитками і перемивали кісточки своїй професурі, а натомість вісімнадцятий був ареною красномовності, де академіки прилюдно розвінчували і таврували своїх супротивників, нерідко збираючи немалий гурт слухачів. Тим часом із протилежного боку Східних сходів у вісімнадцятому секторі, можна було подивитися бої повзунів чи стати учасником заборонених азартних ігор…
Одначе, того пам’ятного дня, заполонений нагальними настановами Найвищого Академіка, які ще й досі бриніли у вухах, Квінт не вештався дурно Віадуковими сходами, хоча вони його й вабили. Без жодної зупинки здолав він один по одному сходові марші, де вирувало життя, обійшов цоколь Піднебесної обсерваторії і зупинився як укопаний. Щелепа йому відвисла.
«Як, ради Неба, я міг не помітити цього?» — дивувався Квінт, уп’явшись очима в величезну дерев’яну споруду перед собою. Він зауважив невибагливий стиль будови: невисока кругова стіна, увінчана, мов велетенським парасолем, високою жолобчастою крівлею і оздоблена нехитрою оглядовою вежею. На відміну від своїх височенних, показних сусідів, які з усіх поглядів затьмарювали старожитню бібліотеку, її взагалі не було видно.
Квінт перейшов тіняву площу і розчинився у ще густішій тіні під неосяжним дахом. Ніхто не бачив, як він обходив кругляву стіну і випадково натрапив на потаємні двері. І ніхто не бачив, як він прослизнув усередину.
— Оце так-так! — ахнув хлопець.
Якщо зовні Велика бібліотека лише дивувала Квінта, то зайшовши всередину, хлопець узагалі втратив дар мови. Її приміщення було величезне, але безлюдне. У ньому панували прохолода і тиша. У повітрі витали ледь чутний запах соснової живиці та лиховісний присмак листяної плісняви. Нічого подібного йому ще не доводилося відчувати.
Ті «дерева», які описував Лініус, були масивними вертикальними дерев’яними колонами, вкопаними у втоптану земляну долівку, з рядами поперечних кілків обабіч, що правили за щаблі для рук і ніг; «гілки» ж виявилися складною системою перекриттів та поперечок, розташованою на чималій відстані від землі. До опор на різній висоті кріпилися платформи та помости, а драбини та линви з підвісними кошиками з’єднували дерева між собою. Самі ж берестяні сувої звисали на дротах із «гілок». Одні висіли окремо, наче листки, інші — в’язками, штук по п’ятдесят, у великих касетах. Деякі з них зовсім обсипавшись, надавали долівці вигляду, що викликав ув уяві образ осіннього Темнолісу.