— О, тільки не це, — простогнав він, чуючи, як надсадно стугонить його серце. — Ні! — Запхавши сувій за пазуху, Квінт учепився за линву та стінку кошика. Розірвалися останні волоконця. — Ґвалт! Рятуйте! — заверещав він, коли кошик шугонув униз.
Кошик із хлопцем падав усе нижче й нижче — б’ючись об балки, зриваючи в’язки сувоїв і розкидаючи їх урізнобіч. Той увесь час Квінтом так підкидало і крутило, що врешті стінка кошика випорснула йому з рук і він випав зсередини.
Униз! Він загув униз — назустріч певній загибелі… коли раптом, узявшись невідь-звідки, його спіймала за плесно чиясь рука.
— Тримайся! — просто у вухо прошипів чийсь голос.
Квінт спробував повернути голову, щоб побачити свого рятівника. Усе відбулося надто швидко. Він ще встиг почути якийсь сухий тріск і густий вільготний запах, схожий на дух прілого листя.
Із переляку Квінт замружився. На мить йому здалося, ніби він знову на борту «Приборкувача ураганів», яким жбурляє велика буря. Потім, кудись бухнувши, він відчув під ногами щось тверде, а коли поглянув униз, то виявилося, що він на висотній повітряній платформі одного з «дерев».
Але хто закинув його сюди?
Зіп’явшись на ноги, Квінт понишпорив очима між деревами-колонами, сподіваючись побачити того, хто зупинив його падіння. Ніде ні душі.
Квінт нахмурився.
— Ти врятував мені життя, — пробуркотів він і, погладивши рукою згорнутий сувій, надійно схований у нього за пазухою, всміхнувся. — Я міг би уже вбитися сто разів.
Квінт знав, що забарився, хоч уявлення не мав, скільки тривали його пошуки. Коли він ступив на поріг Палацу тіней, рожево-червона лінія обрію вже звістувала початок нового дня.
Він повернув величезну мідяну клямку і штовхнув важкі вхідні двері. Кругла зала відлунила жалібний скрип. Хлопець зайшов усередину.
— Де ти пропадав? — запитав чийсь голос. Квінт обернувся і побачив Маріс, яка, взявши руки в боки, стояла посередині вхідного вестибюлю.
— Я… я ходив виконувати одне доручення, — відповів хлопець, — для твого батька. — Він сягнув за пазуху і вийняв сувій. — Батько просив принести йому оце. — Квінт ступив крок уперед. — Я повинен негайно передати.
— О, ні, не повинен, — заперечила Маріс. — Ти ж бачив, який він стомлений.
— Але…
— Він знову працював цілісіньку ніч, — сказала дівчина з притиском. — І зараз його в жодному разі не можна турбувати.
— Але ж, Маріс! — не вгавав Квінт. Далебі, він її не розумів. Осоружний він їй абощо? Хоч би що він зробив, — усе не те, принаймні, так подеколи йому здавалося.
— Можеш віддати мені, — нетерпляче сказала дівчина і простягла руку. — Батько прокинеться — і я йому вручу.
Квінт неохоче скорився.
— Дякую, — бришкливо сказала Маріс. — А тепер піди вмийся і перевдягнись. Не являтися ж тобі в клас у такому вигляді. Нестуляйгуба як розсатаніє — буде нам непереливки, і моєму батькові, й мені.
— Клас? Нестуляйгуба? — спантеличено перепитав Квінт. — Котра зараз година?
Ту ж мить дзиґарі на ратушній вежі вибили три чверті.
— За чверть шоста, — відповіла Маріс. — До початку лекцій залишилося п’ятнадцять хвилин!
Розділ четвертий
Вельма Тернодерев
На кухні можна було задихнутися від паркої жароти. Повітря над розпеченою плитою хвилювало, наче вода, а під високою склепінчастою стелею клубочилися цілі хмари густої пари. Та ба, Вельмі й цього було замало.
— Піддай-но жару, — пихтіла вона, безнастанно помпуючи пічні міхи — спочатку однією ногою, потім другою. Один-два, один-два. У рурах сичало стиснуте повітря. Ревіло полум’я.
Маріс відкинула пасмо зі спітнілого чола і звела голову. Цілий ранок вона тремтіла з холоду у відкритому для всіх протягів класі Нестуляйгуби, чи ж випадало тепер ремствувати на густий жар, яким пашіло від палахкої печі?
— Вона що, справді має бути така гаряча? — запитала дівчина.
— Якщо ми… хочемо, щоб наші запашні коржики були ячні… а не камінні, — засапано відповіла Вельма. — Що полум’я жаркіше…
— … то тісто пишніше, — закінчила за неї Маріс і засміялася. Вона вже тисячу разів чула ці слова у «коржикові» дні. То була одна з численних приповідок лісових тролів, які Вельма винесла з Темнолісу і які поколіннями переказувалося з уст в уста. Трольчиха почула їх від своєї матері, та — від своєї, а та — від своєї… А тепер бездітна Вельма ділилася своїми скарбами з Маріс.