Та найбільше хлопця вразило те, що заходами вірного веретенника Щипа приміщення сяяло чистотою. Ба, крім чистоти, тут панував ще й взірцевий лад. Музичний квартет міг першої-ліпшої хвилини переступити поріг, узяти інструменти і грати, мов і не він.
Те саме він бачив і в інших приміщеннях, поверх за поверхом обходячи коридори і навмання відчиняючи то ті, то ті двері. Кожна світлиця була любовно доглянута і воднораз тиха, ніхто її не тривожив.
На першому поверсі розташувався Дорадчий передпокій — обшита деревом палата, заставлена шкіряними фотелями, де колись засідали старші бібліотекарі, збираючись тут щоразу, коли покидав сей світ Найвищий Академік, аби обрати собі нового провідника. А на четвертому поверсі була Дарча палата, де у глибоких зашклених шафах спочивали призбирувані з покоління в покоління урочисто піднесені в різний час дари: від сервізів кришталевих келихів для деревного грогу — до позолоченого опудала блукай-бурмила. Далі коридором простягалася Портретна галерея з ретельно витертими від пилу зображеннями Найвищих Академіків, поповнювана вже не одне сторіччя. Декотрі Академіки були знамениті, такі як математики Ферумікс чи Архемакс, чиї філософські роздуми про світло колись вважали за схизматичні. Решта — дрібнота, забута ще перед тим, як білі круки в Каменосаду пооббирали їхні кістки, вивільняючи душі вчених.
Кілька хвилин Квінт стояв, розглядаючи портрет Лініуса Паллітакса. Зображення ще зберегло запах свіжої фарби, а табличка внизу портрета свідчила, що то перше зображення після кількох десятиріч забуття галереї. Ще одна давня традиція, яку намагався відродити теперішній Найвищий Академік.
Поза всяким сумнівом, схожість з оригіналом була велика: гакуватого носа, клинцювату борідку та кінчасті вуха, ледь не позакручувані вгорі, намальовано правдоподібно. Що ж до очей, то малярові пощастило точно схопити їхній вираз — жвава дитяча допитливість у поєднанні з застиглим виразом…
— Виразом чого? — промурмотів Квінт. — Втоми? Відчаю? Страху? — Він заперечно похитав головою. — Чи, може, в тих очах є всього потроху? — Він зітхнув. — Але ж ти не скажеш мені цього, еге ж? — звернувся він до портрета. — Доведеться з’ясувати самому.
Та досить було Квінтові зачинити за собою двері портретної галереї, як усі думки про Найвищого Академіка розвіялись. Коридор сповнився якогось дурманного запаху. Солодкавий, густий, приправлений медом та спеціями, він страх нагадував Квінтові зілля, яке ще раніше, перед цими всіма безрадісними роками варила його мати з дубових яблук. Задерши голову, втягуючи носом повітря, Квінт подався коридором на запах, спустився по сходах до задньої частини палацу і пірнув у невеличкі дверцята…
— М-м-м, — зітхнув хлопець. Він з’ясував, звідки ширився запах, від якого йому аж слинка текла. Запах огортав Квінта, дурманив йому голову, здіймаючися звідкись ізнизу.
Квінт рушив уперед до кам’яної балюстради. Серед хмар пари видніло кілька здоровенних пристроїв. Спершу хлопець подумав, що, мабуть, натрапив на якусь подобу майстерні, одначе, приглянувшись пильніше, зрозумів, що стоїть у галереї над велетенською кухнею. Запахи рихтованих страв підтверджували його здогад. Величезні механізми виявились звичайнісінькими печами, казанами та жаровнями, де кипіло, пеклося і смажилося стільки всякого добра, що стало б прогодувати цілу армію вчених та повний штат прислуги, публіку, якою в давнину, з усього видно, аж кишів Палац світла. Тепер, перетворившись на Палац тіней, він правив за притулок щонайбільше для п’яти душ, і кухонне начиння, як і багато чого іншого в цій споруді, було в бездоганному стані, дарма що ним не користувалися.
— І все ж хтось на чомусь куховарить, — пробубонів Квінт. Він чув дух печених дубових яблук. Майже чув їхній смак.
Квінт видивився вниз. Джерело пари було якраз під ним. Мабуть, там піч, подумав він, просто її не видно, і хлопець уже лаштувався повернутися назад, щоб перевірити свій здогад, дивлячись із другого боку галереї, аж це…
— КВІНТ!
Хлопець підскочив.
— КВІНТ!
Голос долітав знизу, з кухні. Він належав Маріс.
— КВІНТ!
Ось уже втретє названо його ім’я. Що йому робити тепер?
Він перегнувся через бильця і, напруживши слух, намагався вхопити, про що ж там балачка. Даремна праця! Одне було ясно: дівчина гомоніла з Вельмою, але тепер уже ніхто не кричав, і розмова між ними скидалася згори на приглушений гуд.