Раптом Маріс зморщила носа.
— Що це? — запитала вона.
— Що саме? — пропихтів Квінт.
— Якийсь запах, — пояснила Маріс, сповільнюючи швидкість.
Квінт зупинився поруч неї і втяг носом повітря.
— Дим, — сказав він. — Певно, щось горить.
— Авжеж, поглянь, — Маріс показала перед собою, де нічне небо було забарвлене в жовтожар. — Щось горить. Якась велика будівля.
У Маріс ворухнулося лихе передчуття. Іззаду почулися поквапливі кроки. Троє молодших підручних, підібравши до пояса поли мантій, гналися до них.
— Що там таке? — гукнула їм Маріс.
— Пожежа! — озвався захеканий підручний. — Палац тіней в огні!
Маріс уся отерпла. Пожежа? У палаці?
— Тату! — закричала дівчина і пустилася бігти. Звернувши за ріг Центрального проспекту, вона уздріла перед себе широченні пелени мерехтливого жовтого полум’я, яке лизало нічний морок за Коледжем Хмар. Квінт наздогнав дівчину.
— Навряд чи це нещасливий випадок, — похмуро процідив він.
Звідусіль до палаючої будівлі стікалися вчені й учні, служки й охорона. Маріс із Квінтом пристали до чимраз численнішого натовпу. Та що ближче вони підходили до палацу, то повільніше посувалася гурма. А коли досягли вузеньких доріжок та аркових переходів між спорудами навколо стародавнього палацу, вона вже ледве рухалася. Маріс і Квінтові довелося торувати собі шлях поміж ґав, які з роззявленими ротами спостерігали за пожежею.
На майданчику з водограєм, під мармуровими сходами, голці ніде було впасти — така тьма санктафраксців стояла там пліч-о-пліч, вражено глупіючи на жахну картину пожежі.
Сквар стояв пекельний. Палац жахтів, немов плавильна піч — ревучи, обпікаючи, барвлячи обличчя в багряний колір та зрошуючи їх блискучим потом.
Ніхто з тих, хто стояв, споглядаючи вогонь, ще не бачив Палацу тіней у такому яскравому сяйві. Минули вже сторіччя, відколи він зник за новішими, вищими спорудами, які огорнули його вічною сутінню. Сьогодні, уперше за стільки років, він повернув собі колишнє своє ім’я — Палац світла. Кожна деталь величної будови недвижно малювалася проти розбурханого жаркого полум’я: кожна ребриста опора, кожна колонада, вежа, статуя, кожен кутий з металу балкон та кожна прикрашена різьбою перемичка.
На жаль, то востаннє палац висявав, немов величезний маяк-дороговказ. Внутрішній вогонь з ревом поглинав прадавні дерев’яні балки, і вже починали просідати західні стіна та вежа.
— Моя домівка, — хрипко прошепотіла Маріс. — Вельма, Мізинчик… — Вона звела очі на батькову опочивальню, де з вікна шугали великі зазублені вогненні омахи. — Тато, — промурмотіла вона.
Заціпенілий від страху, Квінт нічого не чув. Усю його істоту заполонили стражденні крики, нараз ожилі в пам’яті — крики його матері та братів, які багато років тому стали жертвами ненаситного вогню.
Маріс повернулася до найближчих до неї ґав.
— Чи знає хто-небудь, що сталося з Лініусом Паллітаксом? — лячно запитала вона. — Чи бачив хто мого батька, Найвищого Академіка?
— Ні, — відповіло кілька роззяв, не відриваючи очей від вогняної вистави, що розгорталась перед ними. — Його не видно. Ні слуху, ні духу. — Ніхто не мав ані найменшого уявлення про те, де міг бути Лініус Паллітакс, Найвищий Академік.
— Що робити? — заголосила Маріс. — О, Квінте, я…
І тут іззаду почувся пронизливий крик. Він змусив Маріс умовкнути на півслові й вирвав Квінта з полону його жахливих спогадів.
— ОН ВІН!
Обоє разом обернулись і побачили дрібногобліна у вбранні кошикотяга: той підскакував на місці й показував у далекий кінець Високого парапету, якраз під охопленою полум’ям Східною вежею. Усі як один повернули голови назад — куди показувала простягнена рука.
Там, високо над землею, вся огорнута клубами диму, бовваніла проти полум’я знайома кожному постать Найвищого Академіка. Залунали крики тих, хто пізнав Лініуса Паллітакса.
— Це він! Ондечки! ВЛАСНОЮ ПЕРСОНОЮ!
Було ясно як день, що Лініусові, який хилитаючись стояв на самім краю парапету, загрожує смертельна небезпека. Він шалено, розпачливо махав руками до натовпу внизу. Потім його нога послизнулась, і всім, хто за ним спостерігав, здалося, ніби він от-от зірветься і розіб’ється на смерть об бруківку на долині. Увесь натовп як один ахнув, і площа відлунила цей гучний вигук жаху, а ще за мить — гул полегкості, коли Лініусові пощастило втримати рівновагу.