— Найважче у нього ще попереду, — застеріг другий голос.
— Що він у біса робить? — запитав третій, коли Квінт несподівано шарпнувся вперед і метнув один кінець линви високо вгору.
— Повилазило, абощо? — почулася роздратована відповідь. — Він хоче заарканити одну з парапетних урн. Щоб потім дістатися нагору.
Маріс із жахом дивилась, як линва шугала над парапетною стіною. Удруге, втретє, вчетверте перелітала вона через неї, але щоразу верталася назад.
«Давай, давай! — підганяла вона його подумки. — Ти зможеш!»
П’ятий кидок… Шостий… Линва знову розминається з ціллю. І тільки з сьомої спроби грушеватий зашморг так легко ліг на скульптурну дахову урну, що могло видатися, ніби досі він просто «валяв дурня».
Натовп затамував подих. Маріс подумки читала молитву. А за мить усі як один ахнули — Квінт відштовхнувся від цоколя і загойдався там, високо вгорі, у димному повітрі, маючи киреєю на поривчастому вітрі. Усі, хто стояв унизу, не встигли й оком змигнути, як Квінт обережно, вершок за вершком, почав просуватися догори.
Гурма бачила, як професор, — він височів акурат над хлопцем, — замахав руками ще відчайдушніше. Полум’я дедалі ближчало. Відвага молодого учня не викликала жодних сумнівів, та коли йому забракне моторності, як він, так і його навчитель, напевняка загинуть!
Маріс замружилася. Ні, краще не дивитись! Та за мить розлягся радісний гамір, вона розплющила очі й побачила, як Квінт перемахнув через балюстраду.
— Хвала Небові, — вдячно пробуркотіла Маріс. Юнка напружено вдивлялася крізь дим. — А де ж мій батько?
Вона обнишпорила очима весь Горішній парапет, але за Лініусом і слід загув. Мабуть, відступив назад, чимдалі від краю, і зник з очей.
Ту ж мить пролунав тріск, щось грюкнуло, і здоровенний трикутний шмат палахкотючого дерева і відколотого мурування відпав від горішньої частини палацу. Щойно він гримнув на землю, як із виламу бухнуло сліпуче полум’я зі струменем густого чорного диму і заслало парапет.
Кілька секунд Маріс сліпо дивилася вгору. А коли дим розвіявся, розшаліле серце завмерло. Квінт пропав також.
— Усе гаразд, професоре, — лагідно озвався Квінт. — Але часу в нас обмаль. Підійдіть-но сюди, я обв’яжу вас линвою за пояс. Ми вмент… — Він замовк. — Професоре? — гукнув він. — Професоре, назад!
Не кажучи ні слова, Лініус став звертати за вежу. Квінт ковтнув давкий клубок у горлі. Жар від вогню був нестерпний — він обпалював обличчя і водночас проймав холодом до кісток. Напруга, відчута під час сходження на верх великого палацу, здавалася абищицею проти жаху, який огорнув хлопця тепер.
Квінт зирнув із-за балюстради на землю. Далеко внизу йому видно було Маріс: дівчина не зводила з нього очей. Ні, він її не підведе. Тільки не тепер.
— Професоре! — гукнув хлопець. — Заждіть!
Ту ж мить пролунав оглушливий вибух. Квінт пригнувся, ухиляючись від вогненних уламків. Повітря сповнилося густим їдким димом. Сльозилися очі, дерло у горлі. Він хитаючись поплентався до вежі.
— Професоре! — прохрипів він. — Професоре, будь ласка, заждіть!
Коли дим розійшовся, Квінт побачив Лініуса. Той стояв, спершись об стіну вежі, нечулий до всього круг себе.
— Професоре, ви повинні слухатись мене, — сказав Квінт, утираючи з очей пекучі сльози. — Треба негайно звідси забиратися.
Але вимогливий хлопців голос залишив Лініуса байдужим.
— Уже? — кинув Академік. — Але ж ти щойно піднявся. Хлопче мій, сядь і бодай одведи дух.
— Зрозумійте, — наполягав Квінт, — палац може завалитися першої-ліпшої хвилини.
Професор похитав головою.
— Ну ж бо, Квінте, — підохочував він. — Дай спочити своїм ногам і погрійся біля багаття цього холодного вечора. — Він сягнув до полум’я і театрально затер долоні. — Ба! Але ж цей вогонь! Я чую страх, Квінте. Полум’я сповнює тебе жахом, чи не так?
Квінт здригнувся усім тілом і відвернувся. Мелькнув професорів язик, жадібно лижучи повітря.
Бідолашний Лініус, розпачливо подумав Квінт. Після стількох тяжких переживань ця пожежа, либонь, остаточно довела його до краю. Відчуваючи, як у грудях шалено калатає серце, він обернувся, аби заспокоїти свого навчителя.
— Вас наче підмінили, професоре. Але все буде гаразд. Я обіцяю…
Проте коли їхні очі зустрілися, хлопця так вразив професорів вираз, його пронизливий, мало не кровожерний погляд, — аж йому сперло дух. Щелепа Квінтові одвисла: він побачив, як професорів язик лизнув повітря.
Примітив він і ще дещо. У мерехтливому світлі яскраво зблисла Велика печатка Найвищої санктафракської канцелярії!