— Ні! — задихнувся Квінт. — Не може цього бути.
Унизу, на майданчику, перед палахким Палацом тіней, атмосфера одмінилася. Відколи Найвищого Академіка та його учня бачили востаннє, здавалося, минула ціла вічність, і що більше вогнистих уламків падало згори на землю, то менша ставала надія на їхнє щасливе повернення.
Тривогу посилювало й те, що пориви вітру відносили палаючі шматки будівельних матеріалів до сусідніх будинків, ба, навіть до ще дальших.
Уже поповзли чутки, ніби почали займатися Школа Світлознавства і Темрявознавства та Вежа Дощознавців — ще одна пожежа спалахнула на даху Ратуші. Жоден небознавець надто не шкодував за Палацом тіней, згори донизу охопленим полум’ям, натомість думка, що небезпека може загрожувати їхнім власним коледжам та академіям, посіяла паніку в їхніх лавах.
Група дощознавців — учнів та підручних — зі сполотнілими обличчями, лопочучи мантіями, поспішилася назад до Коледжу Дощознавства. Заступник декана Школи Світлознавства і Темрявознавства шастав туди-сюди, мов очманілий лісовий когут. Тим часом на затиллі майданчика тьма-тьмуща учнів-хмароглядів та добровольців усіх мастей, вишикувавшись довгим ланцюжком перед Коледжем Хмар, хапливо передавали з рук у руки відра з водою, які мандрували вгору по сходах, через усі двадцять прогонів, на самий дах, де ще один гурт помічників негайно виливав їх, гасячи чергову іскру, що заблукала з палаючої будівлі напроти, загрожуючи пожежею.
Вчені, служки та охоронці кидалися врозтіч із майданчика, полишаючи Палац тіней напризволяще, і повітря знову повнилося їхнім галасом.
— Нам ніколи цяцькатися з цією старою руїною!
— Треба захищати власні будинки!
— Нехай палац спопеліє. Туди йому й дорога!
Лише Маріс не зрушила з місця серед цієї веремії. Вона не зводила очей з Горішнього парапету.
— Борони їх Небо, — шепотіла вона сумно. — Хай вони вийдуть сухими з води.
Хоч як вона вдивлялася в димуче полум’я високо над своєю головою, їй не щастило викрити й сліду батька чи Квінта. Дівчину огорнув крижаний жах.
— О, Квінте, — мурмотіла вона. — Що ти наробив? Я…
Зненацька з горішнього сходового помістка палацу долетіли звуки якоїсь шамотні. Тривожні голоси. Клацання засувки. Скрегіт ключа в замку…
Розчахнулися двері, і з отвору виринула невеличка, круглява постать. Вона мала на собі пантофлі та фартух, на плечі сиділо дрібне звірятко з блакитним хутром.
— Вельма! — закричала Маріс, кидаючись по сходах до своєї старої няньки. — Мізинчик!
Вельма і Маріс упали одна одній в обійми і не розмикали рук, аж поки лемурчик-дереволаз і собі перейнявся їхнім настроєм — та й давай із голосним скрекотом гарцювати по їхніх плечах.
І тут до Маріс дійшло, що за спиною в неї хтось кричить. Ланцюжок носіїв відер щось уздрів. Вона відірвалася від няньки і озирнулася на дверний отвір. І побачила там Щипа: здоровенний, цибатий старий веретенник, хранитель Палацу тіней, задкував із димної зали, задкував для більшої певності, що не вдарить ноші, яку бережно ніс у передніх лапах. Уже надворі він повагом розвернувся.
— Ось він! — закричав хтось.
— Старий пляшконіг його врятував!
Маріс ледве вірила своїм очам.
— Тату! — зойкнула вона і майнула до нього.
Лініус повернув голову. Маріс здригнулася. Його шкіра взялася пухирями, чуб обсмалився. Його безживні очі некліпно дивилися кудись у простору.
Маріс повернулася до Щипа.
— Він одужає? — запитала дівчина.
— Я заберу його до колишніх його палат у Школі Мрякощупізму, — сухо відповів Щип. — Вельма перев’яже рани. І ми покладемо його в ліжко. А тоді нам залишиться тільки чекати. А як ти, юна панійко? З тобою все гаразд?
— Так… ні, — відповіла Маріс. І враз нахмурилася. — Де Квінт?
У веретенника затремтіли антени вусиків.
— Юний учень Найвищого Академіка? — запитав Щип. — Звідки мені знати?
— Невже ти його не бачив? — запитала дівчина. — Він був на даху з моїм батьком. Він…
— Я знайшов твого батька у його опочивальні, а не на даху, — відказав веретенник. — Він сидів, забившись у кут, а навколо шаленіло пекельне полум’я…
— Але ж цього не може бути, — пробуркотіла Маріс.
Веретенник повернув голову, озираючись на Палац тіней.
— О, колись це мало статися! — заволав він і пустив розпачливу трель. — Мені соромно за самого себе. Я мав бути пильнішим. Виказувати більшу турботу! — Він понурив голову. — А тепер усе пропало. Усе. Сторіччя традицій і вченості стерто з лиця землі… — Він клацнув клешнями. — Сьогодні.