Та Маріс не чула його. «Якщо мій батько ні на хвильку не покидав опочивальні, — чудувалася вона, — то кого ж я бачила на даху? Кого, важачи головою, рятував Квінт?»
Нараз її обличчя видовжилося: дівчину осяяв жахний здогад.
— Ти! — застогнав Квінт. — То це був ти! Цей увесь час!
На його очах професор обернувся на тварюку з огидною понівеченою шкірою та довгими, крученими кінчастими рогами. Вона ширяла перед ним у повітрі.
— Ви напрочуд проникливі, паничу Квінте, — зневажливо просичав темнолесник, беручись лускатою лапою за Велику печатку. — То вона зрадила мою невеличку таємницю, чи не так? Печатка канцелярії Найвищого Академіка! — Він закинув назад голову і зайшовся хрипким сміхом. — Тепер йому з неї пуття, як з бика молока.
Квінт роззирнувся. Тікати наче нікуди.
— Бачу, до тебе починає доходити, — провадив темнолесник, брязкаючи ланцюгом перед носом у Квінта. — Це брязкальце тепер йому до нічого, бо Лініус Паллітакс уже труп. Весь узявся хрусткою скоринкою — так спікся! — желіпнув він і закихкав іще голосніше. — Думав, рятуєш його, га? А він тим часом лежав унизу, в своїй опочивальні у вогняному кільці, й вогонь той дедалі ближчав, розгорявся, жаркішав.
— Ні… ні! — Квінт затремтів.
— Ти програв! — заревів темнолесник. Його очі спалахнули дикою радістю, коли він лизнув повітря своїм в’юнким язиком і прицмокнув порепаними губами. Бестія наблизилася до Квінта, і страх каменюкою став йому в горлі.
— Можеш собі уявити, як він мучився, — провадила потвора, і очі її звузились. — Овва! Бачу, ти уявляєш до найменших подробиць, — муркнув темнолесник. — Як лопається його шкіра, як займається чуб. Пекельний жар. Огидний сморід горілого м’яса. О, і Академіків репет, коли його пожирає полум’я — усе пронизливіший і пронизливіший…
— Годі! — заблагав Квінт. — Невже тобі ще цього мало?
Тварюка на хвильку завагалась. Відтак обернулась і вп’ялася у Квінта своїми жовтими сліпаками.
— Мало? — зіпонула вона. — Та я ще й не починав. Зажди лишень — побачиш.
Незважаючи на палючий жар, у Квінта дрижаки пішли поза спиною. Темнолесник упритул наблизив до нього свою шкарадну мармизу.
— Я посію колотнечу та безлад, — проголосив він. — Я буду спокушати. Дурити. Брехати. Вдамся до облуди й підступів. І живитимусь болем та розпукою, причинцем яких я стану. — Коли Квінта пройняв холодний дріж, темнолесник аж затремтів з утіхи й облизнув губи. — А також страхом, — додав він пошепки.
Квінт лячно відступив від нього і зараз же знов подався вперед, обпалений подихом усежерущого пекла.
— Той дурень Лініус, — торочив темнолесник, — не мав жодного уявлення, кого він вивільнив. Він викликав мене з порожнечі, а тоді серйозно повірив, що триматиме своє творіння в руках, що я буду йому вдячний і коритимусь йому. Який же марнославний і жалюгідний нікчема він був!
Тим часом з вогненної вежі загув униз палаючий брус. Пролетівши за кілька вершків од Квінта, він увігнався в кам’яні двері й вибухнув цілим снопом біло-жовтих іскор… Квінт розпачливо озирнувся. Як би його вернутися назад до линви… Але кудою бігти? Задля високого полум’я та сліпучого диму, що його поривчастий вітер гнав то в той, то в той бік, він стратив орієнтацію.
— Він викликав мене до життя, аби лиш ув’язнити в отій підземній лабораторії, — не вгавав темнолесник, — надто переляканий творінням своїх рук, аби зрозуміти, ким я можу стати, якщо мені дати волю. Але я живився його страхом, і мені сподобався його смак. Я зростав, учився, плекав таємні думки — і нарешті… — Він тріумфально скинув лапи догори і залопотів драною хламидою. — Ось я! — заревів монстр.
Квінт жахнувся. Якщо відступ неможливий, йому нічого не лишається, як перейти в наступ. Його рука міцно стисла колодку ножа. Темнолесник глибоко втяг у себе повітря, і його ніздрі затрепетали.
— На волі ще краще, ніж я міг собі уявити, — провадив темнолесник медоточивим голосом. — Я чую довкола себе таке замішання, такий страх, такий біль та розпач. Це додає мені снаги. Це зміцнює мене. Я стокрот помножу безмежні довколишні страждання! — Він глипнув згори на Квінта. — І це все я завдячую тобі! То ти визволив мене з моєї в’язниці. Ти випустив мене у світ, який нічого не підозрює.
— І я звільню його від тебе, — закричав Квінт.