Тупий біль, фізичний біль, від напливу люті виповняє усе Іванове нутро. Йому робиться млосно. Бере олівець і щось пише:… «належу до категорії людей, що бандитами»… Геть, геть! Що тут поможе? Відкидає олівець, зривається і ходить. Знов сідає, знов пише:… «хочете з мене бога, диявола, звіря, янгола, хама, а я всього-навсього людина. Я не проти законів. Я не революціонер. Я, мій батько, мій дід і прадід — працівники землі»… Чи це гріх? Страшно. Іванова душа не хоче гнутись, не «колеться» і не «оформлюється». Як це зробити? З тією християнською покорою… Коли тебе б'ють в одну щоку, а ще гірше, коли в зуби і ребра, і печінки…
Іван пише і пише. Перший раз у житті щось таке пише. Це «відповідь». Нічого по суті — філософія, мораль. Іван знає, що «для них» це байки.
«Відповідь» пішла. Настало чекання. Дні, тижні, нарешті місяці. Івана знов забули. Але він живе, думає, ходить з кутка в куток, виходить на прохідки. Його співмешканців давно змінили, і їх тепер не троє, а дванадцять… І ніякого зв'язку із зовнішнім світом. Просив дозволу написати листа — відмовили, просив передач — відмовили. Ходив з кутка в куток і думав.
На початку грудня в житті Івановій наступають наглі зміни. Несподівано його знов кидають до «собакарні». Тут були вже інші люди, але порядки ті самі. Не було також Поспіловського. Настала ніч. В'язні клалися спати. Вони були схожі на оселедців у бочці, на книги на полиці. Вони віртуозно використовували площу, підплощу, надплощу і гули рівним, довгим, здушеним гулом, ніби з глибокого підземелля. Це не окремі люди — це зліпок людей — зліплений потом, кров'ю, чадом, димом, смородом. Вони заповнили цей простір і лежать тут, мов сардинки в консервній банці.
Іван не має місця, стоїть при вході, не дивується, не думає, не переживає. Брязнули двері, і на нього з коридору пхнули створіння — півголе, з розпатланим сивим волоссям, замотане великою темно-сірою жіночою хусткою. Гул ураз стихає. Очі всіх скеровуються в напрямі з'яви. З'ява стоїть непорушно. Довге, хистке тіло, довгий ніс, Довгі, ніби у моржа, звислі вуса. І Щось потиху, невиразно мимрить.
Іван дивиться… Дивиться і пізнає в тій дивовижі свого співкамерника діда Лугового. І жахається. Можливо, вперше в житті — жахається, тим справжнім пронизливим до самих кісток, жахом, від якого стигне кров і забиває дух. Бідне, висмоктане, нагло дуже постаріле, зовсім божевільне єство, що невідомо яким чудом ще стояло і хиталося, мов стеблинка на легкому вітрі.
— О! О! Павук! Ловіть, ловіть! Павукиии! — скаржилось воно плаксивим голосом з поглядом, в якому були скупчені жалі всіх часів і всього світу. І намагалось розпачливими рухами звільнитись від тих павуків і не могло звільнитися.
— Сідайте, — говорить дерев'яним голосом Іван, хоча тут не було де сідати.
— Ні, ні, ні! Не знаю! Не знаю! Я не знаю! Це він! Це він О! О! Знов павук!
— Пилипе Матвійовичу! Що з вами? — отямився і запитав Іван.
Єство враз замовкає, сірим, згаслим поглядом довго дивиться на Івана і несподівано починає реготати.
— Це ви? Тепер уже знаю! Це ви мучите мене! Звірі! — вимовило воно з грізним виразом дуже буйних брів, що єдині, здається, на ньому залишилися.
— Ну, ну! Пилипе Матвійовичу! Що ви? Що ви? Де ж я вас мучив? Ось сідайте. Ви в камері. Чуєте мене? Ви в камері. Між людьми. Сідайте!
Луговий дуже уважно вслухається, намагається щось з того зрозуміти.
— Посуньтесь, товариші, — звертається Іван до камери. — Дайте місце! Не бачите? — кричить він з розпачем в голосі. Кілька ніг стискаються ще тісніше докупи.
Старий поволі, ніби під ним огонь, сідає на долівку, Іван йому допомагає, і ось він сів.
— За що? За що? За що? — виривається у нього вже свідоміший голос крізь спазматичне, сухе, безслізне ридання.
Більшість з присутніх знає, де він, той Пилип Матвійович був, Іван також догадується. І всі розуміють, для чого його сюди впхнули. Це приклад. Це символ. Це «оформлений». Це мотор. «Ecce Homo». Дивіться і тремтіть!
Другого дня на цьому ж порозі з'явилося інше подібне єство і також Іванів співкамерник — інженер-механік Кубелко. І цей подібний до стовпа, і цей має діло з павуками, а до того ще з якимись злючими жінками, що намагаються вирвати йому очі. Боронився від них завзято.
А третього дня знов те саме: колишній дрібний київський домовласник Воробйов. Обличчя цього нагадувало обличчя малпочки, що її довго мучили різними цирковими витівками. Увійшовши до камери, він низько, на всі чотири боки поклонився і після того задубів у позі вичікування. У камері була одна табуретка, її звільнили і підставили гостеві. Той обережно, зовсім на краєчку сів і зробив вигляд, що очікує допиту.
Іван готовий. Він відчуває, що скоро й до нього дійде черга. Чув, усе чув, душа кричала криком, стогоном, здриганнями, разом із зорями, планетами у вічному космосі. Був зарослий, брудний. Мастка від поту сорочка в'їдалася в його тіло. У джунглях цього світу він уже був своєю людиною.
Третьої ночі, о другій годині, за ним прийшли. Виразно передчував, що це станеться, не спав і чекав. Перевели до тієї ж кімнати, де був востаннє, за столом сидів той же чорний. Іван уже знає його — Рокита.
Слідчий сидів за широким столом розлого, певно, яскраве світло згори відблискувало на його чорних, наолієних кучерях. Вік дивився у якісь папери. Згодом Іван пізнав, що це була його «відповідь».
Деякий час Іван непорушно стояв. Рокита навіть на нього не глянув. І лише згодом, між іншим, кивнув головою сідати. Іван присів.
— Мороз! — нараз різко і рішуче, ніби його злякано, викрикнув Рокита.
— Я! — відповів Іван.
— Ти випадково не хочеш до убиральні? — Іван мовчить. Рокита хвилинку чекає і каже далі: — Коли хочеш — маєш ось папір! — і різко шпурляє папером йому в обличчя. — Це ти можеш жартувати із своєю бабцею! Зрозумів? — зловісно, крізь зціплені зуби, шипів Рокита. — Вся ця дурна твоя писанина дорого тобі обійдеться! — і він розмахнувся і з усієї сили вдарив Івана по лиці. Іван відсахнувся, сіпнувся вперед, швидко отямився, зблід, мов крейда, і занімів.
У цей час відчинилися двері і швидко ввійшов другий слідчий — Клімов.
— Ей, ей, Рокито! Що ти робиш? Кого ти б'єш?
— Бандита! — кричить Рокита.
— Ах, Рокито! Який же він бандит? Це ж людина. І людина високої моралі. Ти тільки послухай, що він тут нам співає! — і Клімов підняв з долівки Іванову «відповідь». «Не вважаю їх за бандитів, а лише за людей інших, можливо для нас незрозумілих, а то й неприємливих політичних переконань». Ха-ха-ха! І слухай далі: «Сам Ленін висловив свою думку на право «самовизначення включно до відділення» народів Радянського Союзу і це право є ґарантоване нашим громадянам самою радянською конституцією». Ха-ха-ха! Чи ти, Рокито, бачив ще де такого… такого… Ні, я вмру! Я не видержу! Значить нам судить не бандита Мороза, а Леніна треба! Він нам тут пояснює конституцію! Значить Ленін дозволив і Петлюру, і Водяного, і «самостійну й незалежну»! Ха-ха-ха!
— Бандит, бандит, бандит! — почав викрикувати Рокита і підступив до самого Іванового обличчя. Двері знов відчинилися і урочисто, театрально увійшов третій слідчий — Шустер.
— Ррракита, Ррракита! Зупинись, безумче! — кричав він. — Не знаєш, що це брат найбільшого письменника Української Соціалістичної Рррадянської Ррреспубліки.
— Бандит! — крикнув Рокита. — Сволоч!
— Шпигун! — кричав Шустер.
— Гад! Ворог народу! Погромщик! — Сипалось на Івана з усіх боків.
— Товариші! — кричав, мов на базарі, Шустер.
— Що ви? Що ви? Та це ж людина! Перед нами святий — казав на це протяжно і підкрислено Рокита. — А що станеться, як що ми цю твою людину та обернемо у звичайну лєпьошку?
— Що станеться? Ах, недогадливий! Землетрус! Планета зірветься з основ! — кричав Шустер.
— Ну, ну, ну! Навіщо такі катастрофи! Ми ось краще порахуймо тому ангелові ребра, перевірмо печінки й селезінки, вичистім зуби, і тоді він піде просто до раю і не буде до нас у претенсії.
— Не погоджуюсь! — кричав Клімов. — Геть рай! Можемо і без того зробити йому багато радости.