— Ет, що з ними балакати! — рикнув Кронберг і звів вогнемет.
Хард поклав руку на його плече.
— Стривай. Друзі, — почав він улесливо, — ми не обертатимемо вас у рабів. Навпаки, ми хочемо дізнатися, чи не треба вам чимось допомогти? Та коли ви не хочете нашої допомоги, то покажіть нам шлях назад, до Великої мілини. І ми підемо геть.
Збиті в купу тубільці мовчали. Збігло кілька хвилин. Нарешті Кронберг не витримав і знов ухопився за вогнемет.
Хард владним жестом зупинив його.
— Послухайте-но, ви, — різко звернувся він до тубільців, — зараз ми знищимо вас усіх до одного, якщо ви не дасте нам одного провідника. Ясно? Часу на роздуми нема, відповідайте зараз же.
Від юрми відокремився тубілець. Він здавався темнішим за інших, трохи більшим, і шкіра його була не гладенька, як у більшості, а гудзувата.
— Ідіть за мною, — проквакав він і, не чекаючи на відповідь, поволі подибав убік від села.
Контрабандисти збадьорились. Кронберг замуркотів модну пісеньку. Літ знову заходився компонувати: “…І ось відважні космонавти при сяйві блискавок та жахливому гуркоті грому… Ні, все-таки ліпше: при сліпучому сяйві блискавок та жахливому гуркоті грому йшли все вперед та вперед, мужньо долаючи… є… неймовірно важкі перепони, що раз по раз траплялися на їхньому шляху”. Хард мовчав, коли-не-коли позираючи на карту. Так вони йшли десь півгодини. Нараз Хард мовив:
— Дивно, вода дедалі глибшав.
— Ага, — неуважно озвався Літ, міркуючи, куди б його втулити красиве слово “фатальний”.
— Ну й що? — нашорошився Кронберг.
— Нічого, — відказав Хард і, трохи помовчавши, додав: — Хмари згущаються. Незабаром почнеться пора великих злив. За якихось дві—три години, а то й раніше.
Знявся вітер, і вода взялася дрібними брижами. Удари хлоп’яків почастішали, стали сильніші; здавалось, така погода додала їм завзяття.
Збігло ще півгодини. Вітер свіжішав і хвилі щораз вищали.
— Стій! — зненацька заволав Хард.
Тубілець покірно зупинився і повернувся до людей. Літа здивувало те, як він змінився: гудзі на шкірі набубнявіли, збільшились майже вдвічі.
— Де ж мілизна?
— Мілизна? — перепитав тубілець. — Там мілизна.
І він махнув рукою в інший бік. У Харда промайнув жахний здогад.
— Ти що ж, повів нас не в той бік? — засичав він.
— Не в той, — відповів тубілець, не рушаючи з місця.
Хард метнувся до тубільця і цупко вхопив його за комір. Кронберг стрибками, здіймаючи хмари бризок, підбіг до них.
— Нащо ти зробив?! Нащо ти нас губиш?! — Хард чимдуж тряс аборигена за комір.
Комір накидки віддерся і лишився у Харда в руці.
— Наші брати, яких ви змушуєте гнути спину, гинуть від непосильної праці, — незворушно заквакав тубілець, напружуючи горлові перетинки. — Багато хто з них був молодий і теж хотів жити. І ще скажу про хлоп’яків — так ви називаєте наших дітей. Коли тканини нашого тіла дозрівають, то ми розпадаємося на ікринки-зародки. На них розвиваються крихітні хлоп’яки. Хлоп’яки ростуть, проходять низку перехідних стадій, і, нарешті, постає доросла людина. А ви…
Говорити йому було дедалі важче. Гудзі на його шкірі бубнявіли, темнішали.
— Ви нищили хлоп’яків, бо хлоп’яки вам шкодили. Та чи ж нищите ви своїх дітей, коли ті нароблять вам шкоди? Ви жорстокі, як Страшило з Чорної драговини. І ви загинете, заги…
Тіло тубільця, розпадаючись на ікринки-зародки, повалилося в воду.
Заціпенівши з жаху, контрабандисти дивились на те місце, де щойно стояв тубілець. Вітер став ураганним, і хвилі затоплювали людей. Хмари суцільною пеленою пливли над розбурханими водами.
Раптом сліпуче сяйнула блискавиця, оглушливо вдарив грім, і з неба ринули водоспади води. Контрабандисти волали з жаху, але їхні крики танули в ревінні вітру.
На планеті почалася пора великих злив.
СТВОРЕННЯ ОБРАЗУ
Вілла потопала в зелені високих кленів, що схиляли над її ангарним дахом густе листя. Відразу ж за важкою брамою росли на клумбі величезні, червоні, як жар, дивоглядні квіти. За клумбою, метрів за десять од вілли, в невеличкому водозборі яскріла зеленкувата вода, де в глибині сонно плавали розгодовані золоті рибки.
Вілла належала п’ятдесятирічному письменникові-фантасту Семюелові Мітчелу. Господар цього райського куточка, убгавши своє тіло в робочий фотель, саме писав чернетковий варіант оповідання. Праця вимагала зосередження, але спробуй не думати про “танцівника білого ведмедя”. Заборонена думка поверталася знову й знову. І тоді мимоволі Сем згадував останню рецензію, де його обізвали ремісником.
О, він знав, що автори таких пасквілів — безталанні заздрісники. Сем на всі сто відсотків був певен, що тільки через підступи цих нікчемних людців його останній роман не оголошено бестселером. Та все ж роман мав величезний попит. А чому? Та тому, що в нього, Сема, тонкий нюх на запити книжкового ринку. Недарма Сем постійно студіює соціологічну літературу, вивчає соціологічні анкети! Невіра у власні сили, песимізм, безнадія?.. Чудово! Він експлуатуватиме це не “по-ремісницькому”, а з вигадкою, жваво й цікаво.
То правда, що він найперше розробляє ритмічні сюжетні лінії, якими простують покірні його волі персонажі. Саме ця риса Мітчелової творчості викликала найдужчі нарікання. Сема обурювала така примітивність і сухе моралізаторство статті. Чим погана ритмічність сюжету? Коли вже па те пішло, сам великий Леонардо да Вінчі вписував людські тіла в геометричні фігури, тим самим ритмічно закріплюючи їх у просторі. Ну, а чим їм не подобається його манера йти назустріч смакам широких читацьких мас? Адже то для них і ради них пишеться твір. Чому ж не писати про те, що їм подобається?!
Як на Сема, його речі добрі вже тим, що в них нема патологічної жорстокості, яку знайдеш на кожній сторінці засновника чорної серії Пітера Чинея, або примітивізму, притаманного творам про супершпигуна Джеймса Бонда.
Часом його діймали до живого докори старих майстрів, їхні нарікання на те, що він розмінює свій талант на дзвінку монету.
Якимсь глибинним нервом він відчував, що в чомусь вони мають слушність, але в ці хвилини просвітління сам невиразно усвідомлював, що писати інакше вже не зможе, що звичка до шаблонів переросла в щось більше, що дедалі рідше навідують його ясні хвилини натхнення; тоді він сумнівався, що навіть при бажанні йому вдасться створити щось значне.
Але такі думки навідували Сема не часто й були, як він потім вважав, виявом непрощенної слабості; через Те думки ті лиш ненадовго збивали його з відпрацьованого роками ритму.
Отже, якою має бути мета оповідання? Неможливість налагодити контакт з позаземним розумом — це раз. Друге: неминучість загибелі героя, нехай навіть дуже вольового й дужого.
Невидющий Мітчелів погляд ковзнув по кімнаті й на мить затримався на двох давньогрецьких мармурових скульптурах юнаків. Треба якнайчіткіше окреслити образ героя. Він не повинен скидатися на ці статуї, бо стародавні греки шукали в людині неабиякої досконалості й різьбили її, подібну до бога. Сучасний герой має бути звичайнісіньким, аби будь-який обиватель міг ототожнити себе з ним, аби виникло співпереживання.
Вся складність у створенні образу головного героя полягала в тому, що він має бути й звичайнісінькою людиною і воднораз мати в характері щось героїчне з тим, щоб зіграти на почуттях рядового читача, який, прочитавши оповідання, з полегкістю скаже собі: “Навіть така людина не змогла подолати всіх труднощів! А що вже казати про мене!”
Семюел Мітчел писав чернетковий варіант оповідання. Він насамперед намагався уявити картину, а тоді описати створене уявою. Він знав, що тільки в такий спосіб, точно уявляючи подробиці, можна створити ілюзію реальності, зриму вірогідність дивовижного фантастичного світу.