Выбрать главу

…Планета за тисячі світлових років від Землі. Агресивна фториста атмосфера. Велетенський диск розпеченого голубого світила повільно рухається над безживними розсипищами чорних і брудно-коричневих скель. З виттям і виском на поверхню планети спускається космічний корабель. Його блискотливий корпус потьмянів і весь подзьобаний надшвидкими метеоритами. Обриси корабля тремтять і розпливаються у гарячому повітрі.

Минає година, і з нижньої частини корпусу потужні гідравлічні важелі висувають платформу з легким вертольотом-розвідником. У кабіні сидить космонавт у планетарному скафандрі. Ім’я космонавтові треба дати просте, щоб легко запам’ятовувалося. Приміром, Вілл Гопкінс. Вілл відлітає на обстеження найближчого району для його картографування і взяття проб мінералів.

Крилатий вертоліт мчить на висоті близько 500 метрів. Проміння зірки лине на планету, й маленька тінь вертольота здається єдиною тінню на всій планеті.

Стій! Годі! Має статися катастрофа!

І ось у ясному небі навально конденсується величезна чорна з синім полиском хмара.

…Удар був пекельним. Біллові здалося, що по вертольоту вгатили молотом, кілька разів підлога й стеля помінялися місцями й, нарешті, настала тиша. Вертоліт лежав на боці. Білл спочатку не відчував болю, і лише коли видобувся крізь запасний люк назовні, збагнув, як йому дісталося. Боліли руки, ноги, спина, в роті було солоно від крові. Та, хвалити бога, переломів начебто не було.

Він лежав, розпластавшись на камінні, жар якого відчувався навіть крізь тканину планетарного скафандра. Підводитись було важко, але він знав, що має встати і йти, не гаючись, кожен-бо ковток кисню зменшував надію на порятунок. Треба йти негайно! Й не тільки задля власного порятунку: конче потрібно повідомити на Землю, що на планеті є життя — істота у вигляді хмари. Ця істота або нерозумна, або виявила агресивність.

…Семюел Мітчел напружив думку. Він хотів щонайвиразніше уявити обличчя героя. Він приплющив очі й радо відчув, що його осінило. Він побачив Гопкінсове обличчя. У невдахи чи жертви не може бути такого обличчя — то було обличчя першопрохідця.

…З розміреністю годинникового механізму Білл ішов понад добу. Він дибав, намагаючись вкладати в кожен крок якомога менше зусиль, і здавалося, що не крок, то йому легше йти.

…У нетрях письменницької уяви, у безформній суміші передобразів, думок та понять ворухнулась незбагненна тривога. Сем дивився на космонавта, і тривога дедалі виразнішала, аж поки сформулювалася у запитання: “Ану ж, як він дійде?”

Мітчел уявив, що шлях космонавтові перетинає бездонна прірва в кілька миль завдовжки. Він старався з усієї сили й уявив її по-справжньому.

Сем зазирнув туди і вжахнувся своїй вигадці. Немовби в ямі-пастці, там, незмірно далеко внизу, у зловісному мороці безодні скорше вгадувались, ніж були видні, гострющі списи скель.

Сем зробив над собою нове зусилля й домігся того, що не виходило в нього ніколи, він цілковито перенісся в обстановку своєї уяви. Він дивився на Вілла спереду і трохи збоку з відстані в кілька футів і бачив похмурий вогонь у його запалих очах та глибоку складку біля куточків рота, якої не було ще вчора, і Сем розгубився: він зрозумів, що тільки вповільнить його просування, хоч би які перепони ставились на шляху цієї звичайної людини, Вілла Гопкінса.

Сем зібрав усе своє самовладання і, заступивши дорогу космонавтові, показав рукою на провалля й гукнув тремтячим голосом:

— Марш туди!

Вілл підвів очі й обпік автора презирливим поглядом.

— Йди геть…

— Марш туди! Я тобі наказую! Ти лише гра моєї…

Він не закінчив, бо Біллів кулак у важкій рукавиці збив його з ніг, і вій спершу з подивом, а потім із жахом збагнув, що падає вниз; усе змішалося в скаженій круговерті, вітер пронизливо свистів у вухах, а тоді гострі списи скель, вгороджені в трепетне тіло, урвали несамовитий крик. А далі Мітчела навідало видиво: золота рибка завбільшки з голубого кита, широко роззявивши величезного рота, повільно й невідворотно напливала на нього. І темінь пащеки поглинула його, й більше не було вже нічого, крім темряви.

…Труп відомого письменника-фантаста Семюела Мітчела знайшла його прислуга рано-вранці. Він лежав на підлозі в потемнілій калюжі крові, тіло його в кількох місцях було спотворене жахливими ранами, немовби заподіяними зубами гігантського доісторичного монстра. Біля трупа валялися аркуші недописаного рукопису.

HOMO GRACILIS

Комп’ютер — мозок корабля…” Ця фраза, що стала хрестоматійною істиною, чітко відбивала суть справи. Комп’ютери шостого покоління справді були аналогами людського мозку за своєю архітектонікою, переважаючи його рівнем складності й надійності. Та навіть наднадійні комп’ютери подеколи виходять з ладу.

Комп’ютер міжгалактичного розвідника Р-250 вийшов з ладу по дорозі назад і завчасно став виводити корабель з нуль-простору. Космопілот Семен Орлов зумів заблокувати ділянку з порушеною функцією, але “навіжений” комп’ютер з винахідливістю шаленця знаходив лази в логічних заборонах і знову й знову виводив корабель у звичайний простір.

Коли вп’яте заревіли генератори реалізації і на об’ємному екрані за кілька секунд до виходу корабля з субпростору з’явились незнайомі сузір’я і виросла планета на зразок Землі без найменших ознак цивілізації, Семен якимось дивом збагнув, що реалізація відбудеться у точці, яку займає планета. І Семен почав новий тур боротьби, що здалася нескінченною, але фактично тривала не більш, як дві секунди.

Ракета не реалізувалась на поверхні планети: її нижня частина опинилась під землею. І тому страхітливої сили вибух підняв тисячотонний тулуб корабля і відкинув його, немов порожню шкарлупину, за багато сотень метрів від місця посадки.

Семена викинуло з рубки, й він, гримнувши додолу, встиг подумати, що це кінець, і ще він устиг помітити, як спрацював востаннє перед своєю загибеллю комп’ютер і на місці корабля постав смарагдовий вихор, що завжди утворюється при вході матеріального тіла в нуль-простір.

Семен приходив до тями поступово. Спершу став відчувати й розрізняти запахи: він вловив незнайомий гіркуватий аромат і почув невиразний шелест — так тиховій шелестить листям дерев. Він напружив слух, і йому здалося, що в розмірений шерех удерся звук, схожий на людський голос.

У Семена зажевріла надія на порятунок. Насамперед треба добратися до людей. Та йти Семен не міг: зламані в гомілках ноги були неприродно зігнуті і завдавали болю, що ятрив усе тіло. Семен зміркував, що перелом закритий, але від необережного руху уламки кісток могли протнути м’язи й шкіру, розірвати судини — і тоді смерть від гострої втрати крові чи больового шоку. Семен, згадавши хірургічні студії, роззирнувся довкола в пошуках підходящої палиці, щоб прибинтувати до ноги. Та, на жаль, місцевість була прибрана ідеально.

— Ох і чистьохи! — подумав Семен і поповз до стежки, обережно підтягуючи тіло з непорушними ногами, що волочилися по землі. Біля самої стежки права нога за щось зачепилася, і гострий біль погасив свідомість.

Семенові здалося, ніби до пам’яті його привели веселі, дзвінкі голоси. Він зволожив шорстким язиком губи й відчув, як холодно його правій нозі та як затверділи просяклі кров’ю штани. “Треба поспішати”, — подумав вій і, повернувши голову, побачив групу юнаків та дівчат, що віддалялися від нього стежкою.

— Гей, ге-е-ей! — гукнув їм услід Семен, та голос його прозвучав, як тихий стогін.

Видно, не почувши його голосу, молоді люди, весело перемовляючись, зникли за поворотом.