— Ну як? — поцікавилась мама, сідаючи в миттю реалізований силовий фотель.
— Нівроку, — із зітханням відказала бабуся, набираючи код пельменів для тата.
— А рот як? — неуважно поцікавилась мама, розглядаючи себе у величезне настінне дзеркало.
— Гарний ротик, гарний.
— Я ще не вирішила остаточно, яким його сконструювати, — пояснила мама. — Мені здається, що підійде стиль “мінор”. Це зробить увесь комплекс гармонійним.
— Комплекс! — вигукнув, заходячи, тато. — Обличчя — комплекс?
Він важко сів за стіл і поклав перед собою величезні руки.
— Уяви собі, комплекс. Це професійна термінологія, — холодно відповіла мама. — Скажімо, мене ж не дивує, коли ви говорите про “переміщення корабля в нульовому просторово-часовому континуумі”.
— А я маму зразу впізнав, — похвалився хлопчик.
— Їж, не розмовляй, — бабуся підсунула до нього тарілку з супом, який йому не смакував.
За спиною зачовгало — то йшов дід. Він був такий старий, що навіть нейромодулятори не могли стимулювати нормальної роботи його мозку.
— Сідай сміливіше. Пора звикнути, — мовила бабуся дідові, що, як завжди, з острахом сідав у, здавалось, порожній простір.
Вона скоса поглянула на маму.
— У наш час дітям не треба було напружуватися, щоб упізнати матір. У наш час…
— О-хо-хо, — закашлявся дід і, як завжди, втулив не в лад: — Є час розкидати каміння, і є час каміння збирати.
— Яке каміння? — поцікавився хлопчик, непомітно відсовуючи тарілку з першою стравою.
— Їж, — суворо сказала бабуся і присунула тарілку назад. — Це такий образний вислів.
Мама зробила легкий рух коробочкою випромінювача, і куточки її рота опустились. Мама пожвавішала.
— Мені здається, це саме те, що треба. Це буде стрижнем сезону! Обличчя — Мальвінине, а рот — П’єро.
Тато швидко підвів голову, немовби хотів щось сказати, але, стримавшись, похнюпився знов і взявся до пельменів.
Хлопчик подивився на вікно, що автоматично стало надвечір цілком прозорим, і помітив, що в зовнішньому п’ятому шарові з’явилася велика тріщина — навіть такі надміцні шиби не витримували постійного вібраційного навантаження. Тим-то ремонтні автомати мали безупинно снувати від основи будинку до вершини й назад.
— Ларо, ти мені нічого не хочеш сказати? — звернувся до матері тато, впоравшися з пельменями.
— Ти про що? — вдавано здивувалася мама. — А, все про те ж. Я вже висловила тобі свою думку. Не розумію, навіщо тобі летіти?
— Знання, — коротко пояснив тато. — Людству бракує нових знань.
— У великому знанні криється велика печаль, — повчально вирік дід, піднявши догори довгий худий палець. — І хто примножує знання, той примножує скорботу.
Діставши неждану підтримку, мама пожвавішала.
— Цього разу я цілком згодна з батьком. Кому потрібні знання, здобуті такою дорогою ціною? У таких знаннях справді “криється велика скорбота”. Нині автомати набагато досконаліші за людину, а найголовніше, надійніші. Вони зроблять усе куди краще за вас. Колись у вас було виправдання: ми, мовляв, люди, у нас — інтуїція, автомати не завжди орієнтуються у складних умовах, не передбачених при складанні алгоритмів. Тепер у автоматів могутні системи евристичного мислення, і їхня інтуїція значно переважає людську, вони наділені емоціями, а в царині звичайних логічних операцій залишили людину далеко позаду ще в далекому двадцятому столітті. І корпуси у них міцніші, ніж ваші гарячі, нерозумні голови.
Поступово закипаючи гнівом, батько не витримав: він ображено засопів, схопився і забігав по кімнаті, кидаючи через плече уривчасті фрази й вимахуючи руками, немовби ведучи “бій з тінню”. Батьків гучний бас, здавалось, надавав словам переконання:
— Людина має сама добувати для себе знання. Інакше людині загрожує утриманство, духовне й розумове виродження! Треба, щоб не автомати приносили готові знання, а людина добувала їх з допомогою отих пречудових апаратів. Долаючи труднощі, ризикуючи, нарешті, своїм життям.
— Не тільки у пошуках позаземної істини щастя, — сказала мама особливим топом і міцно стиснула губи. — Щастя полягає в тому, щоб скласти щастя іншої людини. І треба постійно думати про це і все робити задля цього. Пам’ятаєш Лиса у Сент-Екзюпері? Не всі розуміють це, на жаль.
Певно, то був натяк і натяк досить образливий, бо тато, спохмурнівши, знову сів і надовго змовк.
А тоді підіймальний видав яблучний пиріг. Хлопчик наминав його за обидві щоки, краєм вуха дослухаючись до розмови за столом. Тато не переставав переконувати маму в потребі нової досить тривалої експедиції. Мама скептично морщилася і зневажливо пирхала. Бабуся намагалася використати найменшу нагоду, щоб висловитися з приводу сучасного виховання дітей, а дід затято чатував на паузу в розмові, щоб вставити чергову цитату. Хлопчик слухав і міркував, ким би йому хотілося стати тепер? Спершу, як і більшість хлопців у класі, він хотів стати космонавтом. Хлопці знали, що він син того самого Вікентьєва, й відблиск батькової слави падав на хлопчика: всі товариші мали його за незаперечний авторитет у знанні всіляких моделей космічних кораблів, від тихохідних міжпланетних катерів до міжзоряних гігантів. Та помалу хлопчикові наміри ставали дедалі розпливчастіші. Може, тому, що він доволі близько стикався з людьми з легендарних космоекспедицій, і побутові деталі притьмарили німб героя над їхніми головами. Вони впихалися у вітальню гуртом — величезні, гамірні, сипали жартами, часом навіть грубуватими, й реготали так гучно, аж без виклику прибігав зляканий Василько й отетеріло лупив очі на гостей. Сяючи білозубими усмішками, вони найчастіше кепкували з повільного космоштурмана:
— Сашко, розкажи-но, як ти розвідувальний зонд згубив!
— А пам’ятаєте, як Сашко на Гуарі рибу ловив?
І всі бралися за боки зі сміху, згадуючи, як Олександр Федоров підсік величезного ящера, що ледь не потяг під воду недолугого рибалку.
Все це було втішно, але так буденно, що хлопчик став подумувати про інше покликання. Може, стати темпонавтом? Мандрівки в часі. Це має бути по-справжньому цікаво. В передачах по візору темпонавтів називали “синіми примарами” за їхню синю форму й трохи моторошну здатність миттю й безгучно щезати.
Проблему невидимості темпонавта давно розв’язали: темпонавт лине рівнобіжно до стріли часу в тому самому напрямку — з минулого в майбутнє — із швидкістю, за якої людське око не може зафіксувати мандрівця в часі.
І якось у відповідь на стандартне запитання батькового колеги: “Ким ти будеш, коли виростеш?” — хлопчик непевно мовив:
— Я ще не вирішив остаточно, але тепер мене зацікавила темпонавтика.
— Ну, ну, буває, — гість кисло всміхнувся і, скуйовдивши хлопчикові волосся, вийшов з кімнати.
Щойно гість пішов, батько посадив хлопчика напроти й заговорив таким тоном, яким він розмовляв з ним у “виховні години”.
— Скажи, як це ти надумав таке? Що хочеш робити?
— Що? — не зрозумів хлопчик. — Ти про що?
— Ну, оце, — тато поворушив у повітрі пальцями, й на обличчі його з’явилась відразлива гримаса. — Темпонавтом стати.
— Я ж сказав: ще не вирішив остаточно. Та мені здається, що це дуже цікаво. Я зможу побачити па власні очі Спартака, Гомера, Петра Першого, Леонардо да Вінчі…
Батько нахилив голову набік і заговорив повільно, ретельно добираючи слова:
— Не забувай: ти муситимеш займатися цим усе життя. Та зауваж, фах цей не завжди чистий. Підглядати за життям людей, самому будучи невидимим. Колись це називали підгляданням у замкову шпарину. Адже кожна людина має право на свою таємницю. Недарма зараз усе частіше висловлюються проти широкого застосування машин часу. У виняткових випадках — будь ласка! Ну скажи, кого може серйозно зацікавити, якою рукою чухав потилицю Ейнштейн, коли виводив свою знамениту формулу? Або про що думав на самоті. Бонапарт…