Тут батько зустрів застережний погляд дружини, що ввійшла, і стримався.
— Одне слово, порпатися у чужій білизні — фах не з найкращих. Думай сам.
Вечеря закінчувалася. Дід перший розправився з пирогом і сказав, по-страдницькому скривившись:
— Щось серце заковерзувало. Піду до себе.
Він підвівся, чомусь тримаючись не за серце, а за поперек і, про всяк випадок накульгуючи, пішов до себе. Всім були зрозумілі ці прозорі дідові хитрощі: в цей час по візору починалася програма “Для тих, кому за двісті”, а дід за останні тридцять років не пропустив жодної. Незабаром пішла і бабуся. Слідом за нею звелась і мама. Тут тато несподівано сказав:
— А знаєте, куди ми підемо завтра? Ні, ви не знаєте…
— Невже ти взяв туди квитки?! — радісно здивувалась мама, знову сідаючи.
— Атож, — урочисто мовив тато. — Завтра ми втрьох полетимо до Давнього будинку. Ти радий? — запитав він хлопчика.
Той кивнув. Він багато чув про Давній будинок, кілька разів бачив його по візору, та ніколи ще не був там.
— Пам’ятаєш, я тобі розказував про нього. Пам’ятаєш? — допитувався тато, ніби зараз найважливіше було, чи пам’ятає він про те. — Там усе справжнє. Там частина минулого наших предків, а отже, й нашого. Мого та маминого. І бабусиного та дідусевого. Я б узяв їх теж, але в мене лише три квитки.
Робот Василько прийшов ні світ ні зоря, зумисне голосно тупочучи.
Хлопчик відвернувся до стіни і вкрився з головою. Василько підступно підкрався до ліжка й ухопився за ковдру з другого боку. Поки вони кілька хвилин вовтузилися з ковдрою, сон зник. Хлопчик устав, спорядився, випив склянку молока з булочкою і вийшов у вітальню. Батько та мати, прибрані по-святковому, вже очікували його там.
Вони вийшли на поміст, незвично порожній о цій ранній годині. Ліфти ходили ще рідко, й довелося прочекати три хвилини. У ліфті був тільки один пасажир, він сидів у кутку і щось читав. Здалеку годі було роздивитися, що він читає, та, напевно, то було щось дуже смішне. Через кожні дві хвилини худорляве тіло попутника тряслося в нападі сміху. Батько та мати були в урочистому настрої, й ці смішки виводили матір з рівноваги.
— Не люблю, коли сміються натщесерце, — навмисне голосно сказала вона, звертаючись до батька.
В цей час із пасажиром стався черговий напад. Мати, зрозумівши, що нічого вдіяти тут не можна, демонстративно відвернулась.
За двадцять хвилин вони приїхали на перший поверх, і доріжка понесла до стартмайданчика, геть заставленого голубими сигарами літальних машин.
Батько розчахнув дверцята найближчої й церемонно вклонився:
— Прошу.
Хлопчик та мати сіли на заднє сидіння. Батько — хоч у цьому й не було потреби — сів у переднє крісло.
— Автомат автоматом, — пояснив він, — але так буде певніше.
Вони летіли довго — десь із годину. Нарешті машина пішла на зниження, і хлопчик через батькове плече побачив невисокий, зовні нічим не примітний будинок.
— Оце він, — сказав батько, відстібуючи паси й вибираючись із крісла. — Гайда!
Вони підійшли до виходу й уклали в щілину лічильного пристрою квитки з магнітним кодом.
Будинок був старожитньої прямокутної форми, стіни прикрашали великі яскраві фрески з зображеннями вимерлих звірів та птахів.
— Славно? — спитав батько в хлопчика.
— Ага, — відказав той, не зводячи з картин захоплених очей. — По візору зовсім не те враження.
— Тепер погляньмо, що всередині, — тато мовив це так гордо, немовби все, що він показує, створив особисто він.
Масивні двері важко відчинились, і хлопчик з подивом відзначив багатометрову товщу багатошарової стіни.
— Ось і все, — сказав тато, зачинивши двері й загвинчуючи на ній штурвальчик. — Ласкаво прошу.
— Ой, як цікаво!
Хлопчик роззирнувся. Кімната виявилась невелика, либонь, трохи менша за його кімнату. Під протилежною стіною стояла канапа, застелена голубою гаптованою накидкою. Посеред кімнати громадився стіл, довкола нього стояло кілька стільців. Ліворуч пломенів коминок, де горіли справдешні дрова. На тумбочці, трохи осторонь від коминка, стояв старовинний… об’ємний телевізор.
— Як люди тоді пересувались по кімнаті? — спитав хлопчик, не зважуючись увійти. — Вона ж уся захаращена цими… — він помовчав, згадуючи слово, — беблями.
— Меблями, — суворо поправив його тато. — Історію треба знати. І зовсім кімната не захаращена. Втім, може й твоя правда. А тепер присядьмо на ці справжні стільці біля справжнього столу й подумки перенесімося назад у двадцять перше століття.
Хлопчик і мама покірно сіли. Батько підійшов до матері й сказав:
— Вийми ті штуки.
Мати нервово всміхнулась і заходилася витягувати вушні затички. Руки її помітно тремтіли.
— Тепер ти, — звернувся тато до хлопчика. — Не бійся. Я ж тобі розповідав…
Він підійшов до хлопчика й вийняв у нього вушні затички. І тоді на хлопчика навалилося щось величезне й страшне, тугим джгутом оповило голову, вичавивши сльози з очей. Йому здалося, що простір круг нього згорнувся, перестав існувати, а джгут затягувався чимраз тугіше. Він не зразу втямив, що то, він немовби забув, про що розказував йому батько, — про тишу. Й він не зміг довше зносити цього жаху безгоміння.
І тоді він закричав.
Ввечері, лежачи в постелі, хлопчик силкувався розібратися в тому, що ж усе-таки скоїлося. Батько з матір’ю у своїй кімнаті півголосом перемовлялися.
— Нічого дивного, — переконано мовила мати. — Нам і слід було чекати від нього на таку реакцію. У хлопчика тонка художня натура. Я гадаю, йому варто братися саме до мистецтва. Либонь, з нього міг би вийти непоганий фахівець з художньої пластики.
— Нам теж потрібні люди з уявою, — не погоджувався батько. — З нього, сподіваюсь, вийде справжній космонавт.
А хлопчик знову й знову згадував ту дивовижну й химерну кімнату; він згадував, і кімната дедалі більше подобалася йому.
Після екскурсії хлопчик став відчувати вушні затички, як стороннє тіло. Тепер він знав, що може існувати інший світ — світ Тиші, неосяжної, як Космос… Там він зможе відчути подих великої таємниці безмежного Простору, безмежного Часу й великої Тиші.
— Якщо в його душі є хоч краплина романтики, він стане космонавтом і тільки космонавтом, — дедалі розпалювався батько.
— А я кажу…
— Кос-мо-нав-том, — хлопчикові, що поринав у сон, здавалось, ніби він вимовив це слово на весь голос. — Звичайно, кос-мо-нав-том. — Та батько й мати не чули його.
Хлопчик вийняв вушні затички і заткнув вуха ватою. Достоту, як бабуся. І тоді він заснув.
ЕКСПЕРИМЕНТ ОСТАННІЙ — ЕКСПЕРИМЕНТ ПЕРШИЙ
Логвиненко ескалатором піднявся на естакаду, механічно вклав картку з магнітним кодом-адресою у проріз автомата й неквапливо сів у крісло кабіни, що безгучно під’їхала до нього. До інституту їхати було близько чверті години. Можна було ще раз усе зважити, обміркувати. Спокійно, не кваплячись.
Втім, це мало що змінило б. Треба ризикнути. Чи зникне колись ризик при спробах проникнути за поріг незнаного? Навряд. Елемент випадковості буде присутній завжди. Власне, як будують теорію? На основі невеликого числа фактів наука намагається передбачити перебіг цілої низки явищ. І що найдавніше, такий метод здебільшого виправдовує себе. Чи це не доказ єдності природи? Та в мікросвіті відмовляють відпрацьовані методики пізнання, побудовані на основі Арістотелевої формальної логіки. Ми проникаємо в глибини матерії, намагаємось опанувати колосальну енергію, сховану в її надрах. Та не завжди наслідки експерименту передбачають точно. Андрони, лептони… Трохи не щодня нові резонанси відкривають “дивні частки”… Вони всі дивні, не підлягають загальнолюдській логіці. Елементарна частка складена з більших часток — цеглинок. Нісенітниця, здавалося б. Нільс Бор не даремно вимагав “безумних” ідей. Проте це “безумство” має грунтуватися на суворій логічній основі, має бути перевірене досвідом. Досвід! Ось він, найвищий суддя всіх теорій! Чи вдасться довести, що цей точковий заряд справді наділений внутрішньою структурою? Досі це не щастило нікому, але може пощастить на нашій потужній установці?