М’яко клацнув перемикач гідравлічного приводу, і кабіна перейшла на інший шлях. Відцентрова сила відхилила Логвиненка вбік. І ця незначна зовнішня обставина в якийсь загадковий спосіб змінила хід академікових думок. З разючою чіткістю він раптом побачив село свого дитинства з біленькими мазанками. Вдалині в синьому серпанку видніла нерівна темна лісова крайка. Сонце немилосердно палило, ледь погойдувались важкі голови соняшників, де трудилися припорошені жовтим пилком басовиті джмелі. Солодко пахла духмяна кашка. Проїхав півторатонний ваговоз. За машиною клубочилася хмара куряви. Три песики, несамовито гавкаючи, мчали слідом до самої околиці, а там, відставши, раптом заспокоїлись і лінувато потюпали до своїх дворів.
Володимир Васильович труснув головою, відганяючи ману. Певно, давалася взнаки перенапруга останніх тижнів.
Загув зумер, попереджаючи про зупинку. Логвиненко вийшов на нижній естакаді, сходами спустився вниз і алеєю, обсадженою високими тополями, рушив до інституту.
Знайома чавунна брама, стемніла від часу. Над вивіскою карбування: людина тримає на долоні атом. Вона дуже схожа на Володимира Васильовича. З цього приводу Логвиненко, м’який з натури, досить гостро побалакав з художником. Той аж образився. Обабіч входу — листаті клени. Вони теж мають свою історію. Проректор з госпчастини був проти того, щоб їх саджати.
— Вони засмічують подвір’я листям, — терпляче втовкмачував він Логвиненкові, дивуючись з нетямущості вченого.
— Я розумію, — червоніючи, тихо виправдовувався директор. — Та надто вже вони гарні восени.
Сором’язлива наполегливість Володимира Васильовича перемогла.
Зайшовши до кабінету, Володимир Васильович зараз же ввімкнув селектор.
— Іване Івановичу й Павле Івановичу, зайдіть до мене, будь ласка.
Вони прийшли відразу ж: повільний літній Іван Іванович Соколов і молодий, скуйовджений, як півник, Павло Іванович Нечкін — Павлик, як називали його всі в інституті.
— Ну ось, — сказав Логвиненко, підводячись, — ось і настав цей день.
Він схвильовано пройшовся по кімнаті, навіщось визирнув у вікно.
— Ви ж знаєте, що таке лептони!
— Авжеж, — тоскно протяг Павлик, наслідуючи відповідь студента-невдахи. — Лептони, вони… це… ну… мають дуже велике значення.
Іван Іванович кинув на нього несхвальний погляд.
— Так, так, — неуважно згодився Логвиненко. — Мали й мають… Ну що ж, на коней, як казали в давнину! Камеру на цикл увімкнено. Монтування фотосистеми закінчено. Ходімо до експериментального цеху. Я працюватиму в лабораторії номер один, ви, Іване Івановичу, у другій, а Павлик у третій. Подивимось, що у нас вийде сьогодні на зустрічних пучках.
Іти було недалеко, та Володимирові Васильовичу, здавалося, що ця бетонна дорога нескінченна і що йде він нею роки.
Колеги йшли мовчки, тамуючи хвилювання. Вони зайшли до приміщення й розійшлись по лабораторіях, кожна з яких мала автономну контрольно-вимірювальну апаратуру.
Володимир Васильович вмостився щонайзручніше, кілька разів глибоко зітхнув, намагаючись угамувати дрож у пальцях, і натис однією рукою на червону кнопку блокування, а другою — на клавіш із написом: “Пуск”. Тепер треба було просто чекати. А кожен же знає, що це далеко не проста річ. Володимир Васильович зримо уявив собі, як вганяються один в одного два могутні потоки релятивістських часточок. На мить йому стало моторошно. Він згадав напівжартівливе твердження свого вчителя професора Равнедського, що, можливо, електрон — це замкнений мікросвіт, де розумних мешканців не злічити. А декотрі з них, що дуже ймовірно, значно перевершили в своєму розвиткові землян.
Він стомлено прикрив очі й знову подумав про пору дитинства, де все було так просто і ясно. І знову зринуло минуле. І постав перед ним їхній будиночок з вишневим садом, де на шерехатих стовбурах бурштином застигав ароматний клей. Він труснув головою, та видиво не щезло: кімнатна стіна проходила поміж вишневих стовбурів; йому здавалося, ніби в нього з’явився другий зір. Це його занепокоїло. “Аби тільки дослід не провалити. Аби тільки дослід удався, а там… А тоді…”
Що буде тоді, Логвиненко не встиг додумати. Він відчув, що в процесі експерименту щось сталося. Володимир Васильович придивився до шкал приладів і тихо скрикнув. Споживання енергії установкою було величезне, але потік заряджених часточок у прискорювачі вичерпувався.
Він роззирнувся і побачив, що замість стін його оточує матова сфера метрів шість у поперечнику. Сфера ледь помітно звужувалася. Володимир Васильович тицьнув пальцем у гудзик силового захисту. Сфера не переставала змикатися. Діючи машинально, немовби виконуючи чиїсь інструкції, він відімкнув прискорювач і кинув усю енергію па посилення захисного поля. Швидкість стискання сфери зменшилась тільки ледь-ледь. Це так вразило Логвиненка, що вивело зі стану споглядального заціпеніння.
Якась неймовірно потужна сила стискала захисне поле, яке його творці вважали нездоланним. Втручання здавалося розумним, цілеспрямованим. Звідки воно, яка його мета? І тут знову згадались слова професора Равнедського про електрон. Дане втручання може бути скероване не ззовні; воно може йти з глибини електрону! Єретична думка! Академік з притаманною йому скрупульозністю ретельно її проаналізував і… вирішив, що ця думка слушна. Що ж воно таке?..
І знову постало перед ним видиво дитинства. Та цього разу цілком реальне. Він, перебуваючи у минулому, дивився собі на ноги і бачив Землю зовсім близесенько — з височини дитячого зросту. Та йому ніколи було дивуватися. Мозок його був заклопотаний іншою роботою.
— Може, справді, електрон — замкнений мікросвіт? А ви, Володимире Васильовичу, намагалися цей Всесвіт розколошматити! Природно, розумні істоти, що мешкають у ньому, бороняться й ізолюють джерела небезпеки.
Голос Володимира Васильовича прозвучав пискляво. Збоку могло б видатися смішним і дивним те, що товстенький карапуз, сидячи па сільській лавці, з кумедною поважністю говорить:
— Стіни лабораторії ледь видно. Зате деталі шістдесятирічної давності сприймаються цілком реально. Отож досить було мені подумати про своє дитинство, і сталося перенесення у дану точку минулого. А що, коли б я подумав цієї миті про Стародавній Рим? Чи відбулося б перенесення у такому разі? Яка ж причина перенесення? Перенесення душі? Нісенітниця! Певно, побічний ефект їхнього ізольованого поля: інформаційно-енергетичне перенесення проти стріли часу.
Висока трава зігнулась під вагою великих блискотливих росин. У сяйві сонцесходу швидко танув туман у поблизькій балці, повітря було свіже й запашне. І Володимир Васильович сприймав усе довкола, як п’ятирічна дитина, — живо і яскраво. В одній людині якимось дивом поєднувалися дві свідомості: літньої, умудреної досвідом людини і п’ятирічної дитини. Дві пам’яті — дитяча й стареча — злились водно. Він чудово пам’ятав величезної ваги подію вчорашнього дня — коли він знайшов чорного жука-рогача під старим напівзітлілим пеньком. А ще Володик відчував радість від сьогоднішнього свого досягнення — він навчився перекидатися через парканну лату. Важко було подолати страх. А тоді він раптом зважився, і світ чудесно перевернувся; удар ногами об траву — і все стало на свої місця.