Я чекаю…
НЕ ШКОДИТИ
Мерехтливий напис над входом — “Готель Хілтон” — кидав відблиски на майже новий сірий костюм Бена. Несподівана пропозиція наспіла вчасно; Бен було вже змирився, що йому доведеться поповнювати понурі черги безробітних на біржі праці.
Зневірившися знайти бодай абияку роботу, Бен згодився працювати натурником у художника-реаліста. Молодий і традиційно бородатий художник мав дуже стомлений вигляд. Він малював картину “Юність планети”, й Бен позував йому для Прометея. Та невдовзі маляр перестав йому платити. Енергійні конкуренти завзято тіснили колегу-реаліста. Воші не малювали картин, а виробляли їх, широко використовуючи технічні засоби. Найбільшим здобутком головного конкурента була картина “Оглянься — позаду вічність”. Уявіть собі полотно, зафарбоване ультрамарином з пульверизатора. До полотна канцелярськими кнопками прикріплені шлейки. Картина мала шалений успіх. І художник-реаліст прогорів.
А Бен, що зостався без грошей та роботи, несподівано одержав через портьє цидулку: “Приходьте за цією адресою. Ви зробите непоганий бізнес”. Іти треба було до готелю “Хілтон”. І ось Бен стояв перед його дверима, не наважуючись увійти. Запрошення доволі загадкове. Та вибору не було, і Бен переступив поріг. Він твердим кроком перетяв хол і зайшов до ліфта.
— П’ятий поверх, — недбало кинув він ліфтерові.
Ліфтер зміряв його знавецьким поглядом і виконувати прохання не квапився.
— Ну? Що таке? — ледь підвищив голос Бен, і це вмить подіяло. — Дев’яносто п’ятий номер, — додав з незалежним виглядом.
— Праворуч п’яті двері, — в голосі ліфтера прозвучала шаноба.
Дев’яносто п’ятий номер значився, як номер люкс, і не всякому був по кишені.
Бен легко пройшов по ворсистому килиму, зупинився під дверима, підтяг вузол краватки і вже без вагань постукав. Відповіді не було. Зачекавши трохи, Бен постукав знову. Знову ніхто не відповів. Бен прислухався. З-за дверей долинали приглушені голоси. Він пхнув двері й зайшов до кімнати. В глибокому фотелі спиною до входу сидів лисуватий огрядний чоловік із келихом у руці. Ноги в теплих єгерських шкарпетках він поклав на журнальний столик біля телефону.
— Здрастуйте, — голосно привітався Бен.
— А, хеллоу! — вигукнув хазяїн і зробив енергійний запрошувальний жест. — Сідайте, Бене. Я ж не помилився? Ви Бенджамін Кросбі. Віскі, мартіні, джин? Беріть онде самі, не соромтеся. Я хлопець свій: “Хлопець з нашої бейсбольної команди” — так мене всі знайомі називають. І ви мене так називатимете.
— Я не граю у бейсбол, — стримано відповів Бен, — і не п’ю.
— Байдуже. Тоді посидьте просто так. Хочу додивитись “Уолтер Кронкайт і новини”. Не доберу, чому Сі-Бі-Ес[1] не розпрощається з ним. Цей хлопець — невиправний ліберал.
На щастя, передача новин закінчилася швидко, й на екрані з’явилося гарненьке личко Люсі Болл.
— Тепер побалакаймо, — сказав господар номера, тручи масивний гачкуватий ніс. — Побалакаймо по щирості і назвімо кота котом. Я не люблю непевності. Мене звуть Еліот Кін. Свого часу я працював незалежним режисером; був і режисером, і прокатником. Стомився. Надокучило! Тепер на “Юнайтед Артістс” працюю і на Ей-Бі-Сі[2] воднораз. Як?! Оце готуюся знімати фільм із життя Стародавнього Риму. Потрібен актор розкішної статури для головної ролі. Я бачив вашу фактуру на картині. Гарна! Тепер розкажіть, хто ви, звідки і що вмієте робити.
— Я народився і жив у Індіанаполісі. Батько з матір’ю розлучилися, коли мені було сім років. Батько завербувався у В’єтнам. Платили добре, й він висилав нам чимало. Наприкінці війни на тринадцятому шосе уламком снаряда йому розтрощило ногу. Батька вивезли до Штатів, довго лікували, гроші швидко танули, а кістка чомусь не зросталася. Таке іноді трапляється. І коли батько зрозумів, що нога не зростеться ніколи, він повісився на спинці ліжка.
— Це буває, — пожвавішав Еліот. — У мене так повісився головний герой одного фільму. Так ввійшов у роль, що й порятувати не пощастило. Досі його вдова править гроші. Тільки не діждеться; я і так платив йому за ризик збіса багато. Тепер, що ви знаєте й умієте?