— Гаразд, — суплячись, урвав Бен. — Пристаю, але не задля грошей. Навіть не знаю, чому я згоджуюсь. Може, мені просто подобається історія, надто ж історія Стародавньої Греції та Риму. Та чи варто змінювати історію? Хтозна, до яких небажаних змін призведе це?
— Все буде о’кей! — бадьоро вигукнув містер Кін. — Повір мені, все буде нормально. Я радився з деякими фахівцями. Гайда!
І він не обертаючись, певний, що Кросбі подасться за ним, рушив до будинку, де, як гадав Бен, містилися підсобні приміщення. Вони зайшли до тісної комірчини зі стінами, оббитими густою металевою сіткою. Жодних слідів апаратури Бен, на свій подив, не зауважив:
— Вся апаратура в іншому приміщенні, — відповів на його німе запитання Еліот. — А це так звана “камера активного впливу”. Ти готовий?
— Що, вже? — здивувався Кросбі.
— А чого зволікати? Все потрібне приготоване там, у Стародавньому Римі, в сімдесят четвертому році до нашої ери. Отож, панове, зараз перед вами постане Стародавній Рим — місто з мільйонним населенням, розташована на березі річки Тібр, — і він театральним жестом потяг донизу важіль.
Розлігся рев, ніби величезним пресом стиснуло тіло, світло померкло в очах, тоді Кросбі нараз відчув блаженну легкість у тілі й збагнув, що мандрівка закінчилася. В кімнаті повидніло, звідкись згори цідилося денне світло.
— Ми з тобою в типовому житлі заможного римлянина, — з задоволеним усміхом прокоментував Еліот. — Щоправда, обладнане воно деякою апаратурою не римського виробництва. Досить натиснути цей важіль донизу, і ми опинимося в нашому часі. Та від цього ми поки що утримаємося. Оце помешкання, як тобі вже розповідали на лекціях, називається атріум. Он той водозбір посередині — імплювій.
Він самовдоволено позирав на Бена, спостерігаючи, яке враження справлять його знання. Проте Кросбі мовчки розглядав помешкання.
— Присядь на оту скриню під стіною, — сухо мовив містер Кін. — Я зараз принесу в що перевдягтися.
Він повернувся хвилин за п’ять, зодягнений у білі шати римського патриція. Таку саму одіж він кинув Бенові. Кросбі швидко перевдягся — в пригоді стала наука, здобута на віллі, — й вони вийшли.
При вході на них чекало двоє осідланих коней. Яскраве полуденне сонце осліпило прибульців, гамір велелюдної юрми й крики оглушили їх. Продавці одягу хапали перехожих за руки, настирливо пропонуючи “найкращу в Римі одежу”, ковбасники на все горло безсоромно вихваляли свій харч непевного зеленкуватого кольору, міняйли чимдуж дзвонили золотими та срібними монетами. Ближче до узбіччя тісної вулиці проходила біднота, дзвінко хляпаючи дерев’яними сандалями по бруківці. А над головами загрозливо нависали вбогі помешкання, здебільшого добряче підгнилі.
Вони виїхали за місто на Аппіїв шлях, довкола слалися неозорі родючі поля. Побіля велетенських ланів вельможних римлян тулилися крихітні наділи вільних селян.
— Поглянь на ті поля, — Еліот показав нагаєм на широкі ділянки, де працювали оголені по пояс раби у високих хутряних шапках. — Вони належать найдостойнішому патрицієві Луцію Гелію Полліколі. Великі володіння?
Бен кивнув, і Еліот хвалькувато додав:
— Я добре знаю цього патриція. Бував на запрошення у нього вдома.
— Я дивуюся не з неосяжності патрицієвих володінь, а з того, що селянські наділи такі дрібні.
— Вони нероби! — зневажливо закопилив губу Еліот.
Бен похитав головою.
— На цих “неробах” багатіє римська знать. Надмір дешевої рабської сили руйнує їх, і вони мимоволі поповнюють загони тієї бідноти, що ми бачили сьогодні. Рабство занапастить Рим.
— Ба ні! Раби кують Римові багатство. Багатство — то влада й могуть. А злидарі… Через те вони й злидарі, що з дурної голови не здатні забагатіти. Хто хоче забагатіти, забагатіє неодмінно, якщо він має лій в голові й не лежень! — Еліот розпалився. Видно, Бен зачепив його вразливе місце.