— Я буду цілком щирий, Семене. Вас же Семеном звати? Я ще з інституту вас пам’ятаю. Ви тоді були асистентом на кафедрі біохімії. Так от: нам несила допомогти їй радикально. Тільки паліатив…
— Чому?! — не стримався Семен. — Чому ви не хочете зробити їй звичайнісіньку пересадку серця? Ви щодня у вашому центрі робите кілька таких операцій.
— Ми хочемо, — тихо й виразно промовив лікар. — Але ми не можемо дібрати вашій дружині відповідного трансплантата.
Семен відчув, що в нього ослабли ноги, й він сів.
— Але ж… Я про такі випадки не чув, — сказав він геть розгублений.
— Я теж, — мовив хірург, дивлячись у вікно.
Семен навіщось і собі поглянув у вікно. Від кардіологічного центру променями розходилось кілька асфальтових доріжок, що вели до дво- та триповерхових допоміжних прибудов із прозорими дахами.
Між доріжками ледь зеленіла вбога трава, праворуч виднів білий ріг одноповерхового будиночка. “Морг, напевно”, — чомусь подумав Семен.
— Чому? — насилу зміг вимовити він, і кілька секунд йому здавалося, що все те діється не з ним, а з якимось іншим незнайомим йому чоловіком.
— Річ у тім, що білки організму вашої дружини містять додаткову амінокислоту. Але серцева недуга з’явилася зовсім не через те. Амінокислота ця чудово вписується в організм вашої дружини, тобто: існує цілий комплекс ферментів, що забезпечують обмін у її тканинах, але в тканинах людей не трапляються. Природно, що її генетична інформація також відрізняється від звичайної, тієї, що в решти людей.
“Генетична інформація відрізняється від звичайної, тієї, що в решти людей, — подумки повторив Семен. — Божевільна ідея. Що ж вона — прибулець з інших світів, моя Надійка? Люба, рідна, кирпата Надійка — прибулець?! Нісенітниця якась!” Та що затятіше й обуреніше відкидав Семен цю думку, то настирливіше зринали цілком недоречні в даному разі й геть безневинні спогади про те, як скупо Надійка згадувала про минуле, як уникала розказувати про дитинство. Атож, він зовсім не знає минулого своєї дружини. Та до чого тепер усі ці думки? Тепер важить одне: як її порятувати?
Семен перевів погляд на стіну й знову побачив ретельно накреслений графік показників роботи кардіологічного центру. Цікаво, чому вони не хочуть виводити всіх даних на дисплей? Мабуть, усе-таки медики — найконсервативніші люди. І що більше Семен вдивлявся у чорні криві, то менше подобались йому ті ефектні показники: всього-на-всього соті частки тих, кому тут не змогли допомогти. Та саме в цих сотих частках сухої статистики побивалось і голосило їхнє живе лихо.
За кілька місяців до того, як Надійку “з певним поліпшенням” виписали із стаціонару, телескопи орбітальної обсерваторії виявили об’єкт, що мчав з величезною швидкістю; вона дорівнювала половині швидкості світла. За розрахунками, через десять днів об’єкт мав пройти небезпечно близько від планети. Відомості, зібрані про об’єкт різними методами, були вкрай суперечливі. Швидкість об’єкта вимірювали постійно, і виявилося, що вона дедалі зростає — так, що коли об’єкт порівняється з планетою, його швидкість дорівнюватиме швидкості світла.
Подив викликали й дані про масу; виходило, що маса об’єкта безмежна. І це при його обмежених розмірах!
Після тривалих роздумів та суперечок вирішили, що об’єкт можна зарахувати до групи релятивістських разом з нейтронними зірками та чорними дірками. Рада відразу зробила практичні висновки й постановила за п’ять днів евакуювати всіх людей та обладнання. Ці події колоністи намагались приховати від Надійки — єдиної людини, нездатної евакуюватися за станом здоров’я.
Семен попросив дозволу на відпустку, й, щойно її одержавши, вони вилетіли на попутному літакові до будиночка відпускників, знаного серед колоністів як “Ведмежий закут”. Літак, що летів по двох геологів та зразки, був мало пристосований для перевезення пасажирів, Семен та Надійна сиділи на якихось дорожніх пластикових ящиках, до стін були приладнані для чогось металеві ріжки, передню стінку рясно укривали прилади. Призначення кожного з них було загалом зрозуміле, але їх поєднання пантеличило. Ревів двигун, не даючи говорити; грубий брезент усе сповзав з ящиків, і його доводилось раз у раз поправляти. Через двадцять хвилин польоту літак потрапив у грозу. В кабіні споночіло, наче вони зненацька пірнули в темну осінню воду; град часто заторохтів по фюзеляжу й раптом ущух. Літак нахилився на крило й, надсадно ревучи моторами, провалився в “яму”…
Незабаром гроза лишилась позаду, і в мокрий ілюмінатор ударило яскраве проміння Дельти. Внизу пропливали пейзажі, вельми схожі на земні, тільки темно-зелені масиви лісів займали великі обшири, а венозні звивини річок та річечок не розривалися водоймищами.