— Але послухайте, — вмовляв її тато дерев’яним голосом, і обличчя його застигало від стримуваної напруги, — адже це робот п’ятого покоління! Такі роботи навіть у Космосі самостійно працюють!
Бабуся давала відсіч з мудрою усмішкою:
— Обід — не Космос. Тут помилятися не вільно.
Бабусі обід уявлявся родинною врочистістю, вона і вбиралась до обіду відповідно. Ось і цього разу на ній була нова сукня зі “справжнього” краму. Сукня і справді врочисто чарівна: на блакитному з золотою іскрою тлі яріли червоні квіти.
Потім прийшла мати з новим обличчям. Хлопчик подумав, що однаково впізнав би її, хоч би як вона міняла обличчя. Тепер вона мала гарненьке кругле личко з легким рум’янцем, великі наївні очі й кнопку-носика.
— Ну як? — поцікавилась мама, сідаючи в миттю реалізований силовий фотель.
— Нівроку, — із зітханням відказала бабуся, набираючи код пельменів для тата.
— А рот як? — неуважно поцікавилась мама, розглядаючи себе у величезне настінне дзеркало.
— Гарний ротик, гарний.
— Я ще не вирішила остаточно, яким його сконструювати, — пояснила мама. — Мені здається, що підійде стиль “мінор”. Це зробить увесь комплекс гармонійним.
— Комплекс! — вигукнув, заходячи, тато. — Обличчя — комплекс?
Він важко сів за стіл і поклав перед собою величезні руки.
— Уяви собі, комплекс. Це професійна термінологія, — холодно відповіла мама. — Скажімо, мене ж не дивує, коли ви говорите про “переміщення корабля в нульовому просторово-часовому континуумі”.
— А я маму зразу впізнав, — похвалився хлопчик.
— Їж, не розмовляй, — бабуся підсунула до нього тарілку з супом, який йому не смакував.
За спиною зачовгало — то йшов дід. Він був такий старий, що навіть нейромодулятори не могли стимулювати нормальної роботи його мозку.
— Сідай сміливіше. Пора звикнути, — мовила бабуся дідові, що, як завжди, з острахом сідав у, здавалось, порожній простір.
Вона скоса поглянула на маму.
— У наш час дітям не треба було напружуватися, щоб упізнати матір. У наш час…
— О-хо-хо, — закашлявся дід і, як завжди, втулив не в лад: — Є час розкидати каміння, і є час каміння збирати.
— Яке каміння? — поцікавився хлопчик, непомітно відсовуючи тарілку з першою стравою.
— Їж, — суворо сказала бабуся і присунула тарілку назад. — Це такий образний вислів.
Мама зробила легкий рух коробочкою випромінювача, і куточки її рота опустились. Мама пожвавішала.
— Мені здається, це саме те, що треба. Це буде стрижнем сезону! Обличчя — Мальвінине, а рот — П’єро.
Тато швидко підвів голову, немовби хотів щось сказати, але, стримавшись, похнюпився знов і взявся до пельменів.
Хлопчик подивився на вікно, що автоматично стало надвечір цілком прозорим, і помітив, що в зовнішньому п’ятому шарові з’явилася велика тріщина — навіть такі надміцні шиби не витримували постійного вібраційного навантаження. Тим-то ремонтні автомати мали безупинно снувати від основи будинку до вершини й назад.
— Ларо, ти мені нічого не хочеш сказати? — звернувся до матері тато, впоравшися з пельменями.
— Ти про що? — вдавано здивувалася мама. — А, все про те ж. Я вже висловила тобі свою думку. Не розумію, навіщо тобі летіти?
— Знання, — коротко пояснив тато. — Людству бракує нових знань.
— У великому знанні криється велика печаль, — повчально вирік дід, піднявши догори довгий худий палець. — І хто примножує знання, той примножує скорботу.
Діставши неждану підтримку, мама пожвавішала.
— Цього разу я цілком згодна з батьком. Кому потрібні знання, здобуті такою дорогою ціною? У таких знаннях справді “криється велика скорбота”. Нині автомати набагато досконаліші за людину, а найголовніше, надійніші. Вони зроблять усе куди краще за вас. Колись у вас було виправдання: ми, мовляв, люди, у нас — інтуїція, автомати не завжди орієнтуються у складних умовах, не передбачених при складанні алгоритмів. Тепер у автоматів могутні системи евристичного мислення, і їхня інтуїція значно переважає людську, вони наділені емоціями, а в царині звичайних логічних операцій залишили людину далеко позаду ще в далекому двадцятому столітті. І корпуси у них міцніші, ніж ваші гарячі, нерозумні голови.
Поступово закипаючи гнівом, батько не витримав: він ображено засопів, схопився і забігав по кімнаті, кидаючи через плече уривчасті фрази й вимахуючи руками, немовби ведучи “бій з тінню”. Батьків гучний бас, здавалось, надавав словам переконання: