Пілот висадив їх біля будиночків, заклопотано попрощався і, крадькома кинувши погляд на Надійку, ввімкнув кіберпілот. Літак, прибивши потужним повітряним потоком високу траву, знявся в повітря, завис на кілька секунд на місці; турбіни завили в іншому режимі, й літак полинув, обернувшись у маленьку сріблясту рисочку.
Будиночок, де вони мали жити, був невеличкою рубленою спорудою, стилізованою під давньоруську хату. Семен провів рукою по колодах, відчув живе тепло нагрітого за день дерева. Подекуди на поверхні колод жовтіли краплинки живиці. Семен на повні груди вдихнув повітря, насичене пахощами, схожими на соснові, й з відтінком зажури подумав, що останні десять днів їхнього життя збіжать саме тут і, може, на цьому місці їх спостигне…
Першого ж дня Семен, ніби випадково, “зламав” відеон, і вони лишилися без усякого зв’язку з зовнішнім світом.
— Це ж чудово! — бадьоро заявив Семен, набираючи з кадобу воду емальованою квартою. — Житимемо в цій хатинці, як справдешні відлюдники. Давно я мріяв про таку розкіш!
— Дивно, — ледь іронічно озвалась Надійна, — як неждано часом збуваються мрії.
Надійчині слова були найзвичайнісінькі, здавалось, годі в них шукати якоїсь каверзи, але в інтонації дружини Семен зауважив щось особливе, що насторожило його. Він ковтнув разів з кілька, відчуваючи, як починає ломити зуби й терпне піднебіння. Вода ніби протверезила його, і він запевнив себе, що у всьому винна його уява, а також манера дружини говорити загадково, немовби чогось не доказуючи. І так з самого початку, з першого дня їхнього знайомства.
Тоді він затримався у своїй біохімічній лабораторії довше, ніж звичайно — електрофорезна установка чомусь “не тягла” й фракції розділялись досить повільно. Що й казати, настрій був не з найкращих: незабаром здавати роботу, а до кінця експериментів ще й не наблизились. Чомусь згадався вранішній шефів жарт, що інгібітори іноді впливають не тільки на хімічні реакції, а й на розумову активність декого з людей. Жарт сприйняли, заусміхались, тим паче, що стосувався він когось потойбічного, Семенові невідомого. Але тепер йому здалося, що жартом тим шеф хотів шпигнути і його. Адже саме Семенова лабораторія займалася інгібіторами.
І тоді до лабораторії зайшла Вона — струнка, висока дівчина з голубим волоссям, хоча в моді тоді було, здається, зеленаве з оранжевою “іскрою”; в очах її немовби мерехтіли далекі зірниці, й годі було сказати напевне, якого ж кольору очі. Вона пояснила, що теж біохімік, що їй терміново потрібна методика, розроблена в його лабораторії. Семен, як зачарований, вслухався в музику її голосу, згідливо киваючи головою і погано розуміючи, що вона каже. Він дивився на неї, і йому ввижалося, що вся вона складається з таємниці, загадки й грації. Вони сиділи поруч на високих лабораторних табуретах, гомоніли й не могли нагомонітися, і все здавалося, що найголовнішого ще не сказано. Вони, мов давні-предавні друзі, розуміли одне одного з півслова, і це невимовно тішило його. Певно, збоку все те було смішно і наївно, та саме так почалося їхнє кохання. Скільки вони тоді прогомоніли, Семен не знав, пам’ятав тільки одне: коли він кинувся до установки, то пересвідчився, що дослід “ляснув” остаточно й безповоротно. Але така дрібниця його анітрохи не засмутила.
Незабаром Семен та Надійка побралися, і було це сорок років тому — термін не такий-то вже й великий, якщо врахувати, що тривалість людського життя сягнула 150 років.
Семен погамував зітхання і, намагаючись не. рипнути мостиною, навшпиньки пробрався до дверей.
Дельта сходила яскрава, ніби виглянсувана, ранок був свіжий, сповнений пташиних голосів. Семен узяв одну з вудочок біля надвірної стіни і вже дорогою здогадався, що це причандал його товариша по лабораторії Миколи.
Стежка привела Семена до байраку, він спустився наспід, і в обличчя йому війнув струмінь холодного повітря, настояного на гіркуватих пахощах трав. Високе, упорівень з людиною зілля, виросле по схилах байраку, поникло під вагою роси, й стежка ще повужчала. Подеколи Семен необачно зачіпав стебла, і його обдавав холодний душ. З несподіванки Семен ахкав і наддавав ходи.
Треба якнайпереконливіше зіграти роль відпускника, вжитися в образ людини, що весело й безтурботно відпочиває на лоні природи. Може, тоді Надійка, при всій її чутливості й проникливості, нічого не запідозрить?
“Ну, Семене, веселіш! — промовляв він сам до себе. — Ширше крок! Не забувай: ти лишень відпочиваєш. І нічого не скоїться через тиждень. Буде такий самий чудовий ранок. Головне для мене зараз — рибальство, тільки рибальство”.