— А якби не зустрілись, це було б погано, — мляво підтримав його ялмезянин.
В тиші, що запала по тому, було чути, як сухо клацає колектор інформації.
— Погода у вас яка? — пожвавішав Пірант, знайшовши рятівну тему. — В нас усе дощі йшли. Я змок і нежить схопив. Трохи від польоту не усунули.
— І в нас дощ був, — безбарвним голосом сказав ялмезянии і шморгнув носом.
— Піду я, мабуть.
— Ага.
Біля дверей Ас зупинився.
— Будеш у нашому районі, залітай.
— Якось залечу.
Ас пройшов до свого корабля і задав програму на зворотний курс.
Ас Пірант летів на Землю, згадуючи подробиці зустрічі, й раптом усвідомив, що не спитав координат системи інопланетянина й не дав координат сонячної системи.
Та це його анітрохи не засмутило.
ГАЛЮЦИНАЦІЯ
Сергій Сергійович — повнуватий, з брезклим обличчям психіатр років п’ятдесяти — нетерпляче поглянув на годинника. До кінця прийому лишилося ще 20 хвилин. Він розстебнув горішнього ґудзика халата, покрутивши його трохи, застебнув знову й роздратовано хмикнув. Скільки разів казав заступникові головного лікаря, що психіатр достоту такий же спеціаліст, як і решта всі, і що давно час запровадити і тут на прийом талонну систему. А так невідомо — буде хтось за той час, що лишився, а чи ні. Звичайно, “довгоочікуваний” пацієнт з’явиться в останню хвилину, ощасливить, можна сказати, своїм візитом і муситимеш сидіти на прийомі більше, ніж належить. Спробували б ці невігласи зайти до гастроному незадовго до того, як його зачинять, наслухалися б компліментів. А тут, ось вам, будь ласка: “людяний фах”, “ваш обов’язок”, “ви зобов’язані”!
В порожньому коридорі залунали непевні кроки, й Сергій Сергійович насторожився. Хтось підійшов до кабінету психіатра й зупинився біля дверей. Сергій Сергійович нервово затарабанив пальцями по краю столу: “Чого це він зволікає? Заходив би швидше абощо?”
У двері постукали — тихо й обережно.
— Та входьте-бо!
Двері поволі відчинились, і до кабінету зайшов відвідувач — худорлявий, пригорблений чоловік, на чиєму обличчі відбилося страшенне збентеження.
Сергій Сергійович окинув відвідувача знавецьким поглядом професіонала й майже підсвідомо зробив оцінку.
Нерішучий. Краватка пов’язана недбало. Отже, не епілептик. Ті охайні до дріб’язковості. Шизофренія? Не схоже. Погляд жвавий, міміка рухлива. Та й рідко шизофреніки — відлюдники, що втрачають контакт із довколишнім світом, — самі приходять до психіатра.
— Сідайте, — удавши по змозі привітне обличчя, запропонував психіатр. — Розказуйте, що вас турбує.
— Я… Мене… Чаус моє прізвище. Володимир Михайлович. Не знаю, з чого й почати…
— Та ви не соромтеся. Розповідайте…
— Мені дружина без кінця торочить і торочить, щоб я сходив до психіатра. Каже, що йоли таке верзеться, без психіатра не обійтись.
— Що верзеться? — невдоволено перепитав Сергій Сергійович.
— …І ось, коли сутінки стали гуснути над озером, метрів за тридцять—сорок від берега з’явилося чудовисько. Я бачив лише невиразні обриси…
— Стривайте! — суворо перепинив пацієнта психіатр. — У якому розумінні ви вжили слово “з’явилося”?
— У розумінні “побачив”, “помітив”.
Психіатр пожвавішав.
— Тут не так усе просто, як здається. Все-таки чудовисько вам здалося, чи воно було насправді?
— Певно, здалося. Хоча…
— Ось бачите! — з ентузіазмом підхопив психіатр. Тепер ви й самі дедалі більше переконуєтесь, що чудовисько вам тільки примарилось. А ви знаєте, чим різниться психічно ненормальний чоловік від здорового? Ні? У психічно ненормальної людини навіть сумніву не з’являється у реальності видив? Він сприймає їх точнісінько так само, як об’єктивну дійсність. Більше того: галюцинації часом для хворого мають більший ступінь вірогідності, ніж справжні предмети та явища. Ви уважно стежите за ходом моєї думки? Зараз ми переходимо до головного: ви сумніваєтесь, чи існує насправді бачене вами чудовисько. Ви не повірили цілком у цю галюцинацію… Отже, ви не хворі…
Ошелешений пацієнт десь із хвилину сидів мовчки, збираючи думки.
— Даруйте, — озвався нарешті він, — якщо я правильно вас зрозумів, то я здоровий через те, що сумніваюсь у своєму психічному здоров’ї? Та якщо я здоровий, то виходить, чудовисько, що я бачив, існує насправді?
Психіатр приречено поглянув па годинника, зітхнув і тоскно мовив:
— Навіщо вам, простій людині, усе це? Не морочили б мені голови, га? Самі ж чудово знаєте, що ніяких чудовиськ на світі нема.