— Так, так, — закивав професор. — Знахідку можна датувати сьомим сторіччям до нашої ери. Але ж це просто неймовірно: сучасну рукавицю знайдено в шарі землі часів золотого віку Перікла…
Через годину гравільот плавно опустився біля місця розкопок. На тлі яскраво-синього південного неба чітко вимальовувались колони диптерів, що не втратили своєї білизни за тридцять сторіч, протягом яких вони були під землею.
Цілий день я бродив по розкопках, здіймаючи клуби легкої, мов пудра, пилюки. Професор дивився на мене, а я, не знаючи, що йому сказати, почував себе дуже незручно.
— Бачите, професоре, — нарешті промовив я. — Треба перевірити, чи не попала в цей шар рукавиця випадково.
Що й казати, моя спроба щось пояснити була досить жалюгідна.
Професор відвів очі вбік.
— Цю гіпотезу ми щойно перевірили. Як ми й думали з самого початку, рукавиця пролежала в землі близько тридцяти сторіч.
Всю ніч я не спав, намагаючись розгадати незвичайну загадку. Вихідних даних було дуже мало. І я зважився вдатися до крайнього способу.
Рано-вранці біля розкопок сів вантажний гравільот. Два роботи вправно винесли з нього механізм, схожий на відкритий автомобіль кінця двадцятого сторіччя.
— Машина часу, — пояснив я здивованим історикам. — Проблема дуже зацікавила мене, і я вирішив перенестися в це ваше сьоме сторіччя і з’ясувати все на місці. Про мову ви не турбуйтесь, оця коробочка на грудях — лінгер, універсальний перекладач.
Я опустився на сидіння і сказав у підсилювач:
— Прошу відійти від місця старту на двадцять метрів. Ближче перебувати небезпечно.
Я надів рукавиці й плавно потягнув за важіль. Все навколо вмить щезло в густому білому тумані, який поглинув зовнішні звуки. Незабаром туман розсіявся, і я з цікавістю став розглядатися. На місці, де були розкопки, височів білосніжний храм із стрункою колонадою.
В затінку портика сиділи чоловіки в туніках і ліниво перемовлялися. Мою появу вони сприйняли як щось зовсім звичне. Привітали мене кивком голови й розмовляли собі далі. Я вибрався з машини і підійшов до них.
— Вітаю вас, громадяни, — промовив я, і лінгер переклав мої слова на давньогрецьку.
— Вітаємо й тебе, незнайомцю, — з гідністю відповіли греки.
— Вибачте, ви не скажете… — звернувся я до них, та раптом почув у себе за спиною писклявий голос:
— Вітаю тебе, о чужоземцю!
Я швидко обернувся і побачив худорлявого грека в білому плащі. На його обличчі застиг вираз жадібності й хитрості.
— Я могутній цар славних Мікен, незрівнянний Еврісфей, син Есфенела. Один із моїх предків — сам Персей!
— Дуже приємно, — ввічливо вклонився я. — А мене звати…
— Не треба, — величним жестом перервав мене чоловічок. — Я бачу твоє ім’я, написане на твоїй колісниці. Зараз прочитаю сам!
Він скоса поглянув на мене, спостерігаючи, який ефект справила його грамотність.
Зверху на передньому агрегаті було написано: “Геракл”, що означало “генератор автономний квантовий лінійний”. Клишоного перевалюючись і високо піднімаючи ноги в запорошених позолочених сандаліях, царьок підійшов до апарата і по складах прочитав:
— Ге-ракл. Ось як тебе звати! — вигукнув він. — Геракл! Зевс Громовержець доводиться тобі батьком. Ти перевершуєш, герою, всіх нас зростом і могутністю тіла?
Розгубившись, я пробурмотів щось невиразне. Царьок сприйняв це по-своєму.
— Хто вправний у бою, тому не треба бути вправним у словах, — поблажливо сказав він. — Ходімо ж, герою, зараз тобі подадуть воду для обмивання рук і ніг, а потім пообідаємо. Я шаную священний закон гостинності.
За обідом цар розважав мене світською розмовою і підливав у кубок нектар, змішаний з водою.
— Чи знаєш ти, о Геракле, — гугнявив він, набивши рот їжею, — що недавно посилав свого слугу Копрея до оракула в Дельфи? Там йому сказали, що скоро до мене прибуде гість, якому судилося за моїм дорученням звершити славні подвиги. Поважаю дельфійського оракула, він рідко помиляється. Чи не про тебе часом було його пророцтво?
— Мені здається, не про мене, — насторожився я. — Я маю трохи інші плани.
— От, от, — з лиховісною усмішкою відповів Еврісфей. — Оракул попереджав, що ти опиратимешся. Тому я вжив заходів.
Я відчув щось недобре.
— Так от, — вів далі царьок, — ми надійно сховали твою колісницю, якою ти, напевне, дуже дорожиш. Поки не виконаєш моїх доручень — не віддам.
Я стиснув кулаки, але одразу ж розслабився. Застосовувати силу при мандрівках у минуле категорично заборонялось навіть у тих випадках, коли тобі загрожує смертельна небезпека. Ця заборона викликана тим, що при активному втручанні в минуло можуть бути порушені причинно-наслідкові зв’язки. Я вирішив вступити в переговори.