Выбрать главу

— Що ти хочеш, щоб я зробив?

Еврісфей сторопів, бо такої готовності не чекав від мене.

— Слухай же, — поквапливо заговорив він. — Недалеко від міста є ущелина. Кажуть, що це вхід у підземне царство Аїда, куди йдуть душі померлих. Часто вечорами звідти долинає виття страхітливого Цербера — пса з трьома головами, на шиї у нього звиваються змії, а хвіст кінчається головами дракона. Цей пес охороняє вхід у похмуре царство Аїда. Приведи його до мене — люблю собак!

Він аж зайшовся сміхом, безмірно вдоволений своєю дотепністю.

— Згоден, — стримано відповів я, — але спочатку скажіть мені, чи не бачили ви коли-небудь оцієї речі? Чи, може, чули про неї? — і я показав присутнім рукавицю.

Всі здивовано переглянулися і знизали плечима.

— Ні… не знаємо… Не чули…

Я розпитав про дорогу і вирушив до ущелини. Сонце пекло нестерпно. На безпечній, як вони вважали, відстані — метрів за сто — за мною йшли кілька сміливців, які про всяк випадок прихопили всю свою зброю: мечі, списи, щити. На головах у них були мідні шоломи, розпечені сонцем. Знемагаючи під вагою зброї, воїни скоро відстали.

Ущелина була неглибока: вищерблені шари сірого граніту я використав, як східці, й легко спустився на самісіньке дно. Там, під скелястим уступом, я побачив убогу хатину. Біля дверей лежав худий чорний пес, більше схожий на скелет, ніж на живого собаку, і ледь чутно повискував.

— Бідолаха, — сказав я співчутливо. — Охляв же ти!

Я пошукав по кишенях і, знайшовши плитку шоколаду, дав його собаці. Пес жадібно проковтнув шоколад і закрутив хвостом. Я ввійшов у хатину. В пій нікого не було.

— Нема твого господаря, — сказав я псові. — У ваш вік постійних воєн це й не дивно.

Пес жалібно заскімлив.

— Ех ти, Цербере, — поплескав я його по спині. — Хай буде так, беру тебе з собою. Ходімо.

Однак пес пішов не за мною, а побіг убік. Через кожних кілька метрів він зупинявся і оглядався, ніби запрошуючи йти за ним. Я пішов за собакою і побачив непримітну стежину, якою легко вибратися з ущелини. Я з вдячністю погладив собаку, і раптом мені сяйнула думка: а чому б не використати його для розшуку машини часу? Адже мій захисний одяг і машина пахнуть однаково. Я ткнув під ніс псові рукав і сказав:

— Шукай, Цербере, шукай!

Машину часу знайшли швидко. Далеко її затягнути не змогли, просто добре замаскували гіллям і листям. Я став швидко вивільняти машину із схованки. Цербер, ніби розуміючи мене, розгрібав листя передніми лапами.

Раптом від міських воріт почулися крики. Зо два десятки озброєних воїнів мчали до мене. Я перевершував їх зростом і силою, але був неозброєний, і це додавало їм сміливості.

Я швидко вскочив у машину. Цербер стрибнув слідом за мною. Найближчий воїн ухопився рукою за борт машини. Я легенько штовхнув його в груди вільною рукою, і він відлетів на кілька метрів убік. Тієї ж секунди я натиснув важіль і не встиг опам’ятатись, як опинився дома.

Зітхнувши з полегкістю, я вийшов з машини, зняв рукавицю з правої руки і завмер від несподіванки. На лівій руці рукавиці не було. Моя рукавиця від легкого захисного одягу залишилася у сьомому сторіччі до нашої ери! Її стягнув той самий спритний воїн, який перший опинився біля машини часу.

Так ми розгадали дві загадки.

— Чому дві? — спитав Сергій. — Перша загадка — рукавиця попала в минуле. А друга?

— Друга?.. — Антоній усміхнувся і випростав плечі. — Стало ясно, де джерело міфів про Геракла.

Сергій теж усміхнувся.

— Усе-таки незрозуміло, як же твоя рукавиця попала в минуле вперше? Де ж початок усієї цієї історії?

Антоній Ендотеліус здвигнув плечима і мовив:

— Колись Козьма Прутков поставив таке саме запитання: “Де початок того кінця, де кінчається початок?” На це питання ще ніхто не відповів.

Сергій опустив руку, і Цербер, ткнувшись у неї носом, гавкнув, ніби підтверджуючи сказане.

ЗАБОРОНЕНИЙ ПЛІД

Антоній Ендотеліус-молодший позіхнув, делікатно прикривши долонею рот, і недбало покладав тумблером зовнішнього огляду. На екрані з’являлась і гасла картина чужого зоряного світу.

— Через тиждень кінчається строк покарання. Знову літатиму у Далекому Космосі. Боже мій, на цих транспортниках така нудьга!