Досвід — джерело всякого пізнання та суворий суддя всяких теорій. Щоб позбутися своїх сумнівів, Максим мав випробувати машину. І він гнав навпростець до своєї мети, до цієї осяйної зірки, і в його кімнаті помалу росла небачена споруда — обшита блискотливим металом куля з двома телескопічними антенами нагорі та пласким днищем. До овальних дверцят була припасована клямка від одежної шафи. Кабіна вийшла тіснувата, сидіння Максим зняв зі старої канапи; пульт був предметом його гордощів — на ньому світилося безліч кольорових індикаторів, ліворуч містився невеличкий екран зовнішнього огляду, у правій частині пульт випинався силою-силенною тумблерів та рукоятей.
Саме цього вечора закручено останню гайку й припаяно останню деталь. У хаті запанувала тиша — дружина подалася з сином на день народження його приятеля. Максим незрушно сидів біля машини і відчував, як вирує в ньому невситима жадоба діяльності. Він сидів, не вмикаючи світла, на триногому стільці, прихилившись до гладенького борту машини, і в душі його прокльовувалось щось давно забуте — ніжне, як пролісок, тендітне, як сніжинка.
І він зрозумів, що то — щастя.
До дійсності його повернув яскравий спалах світла. Максим побачив перед собою двометрового красеня в просторих золотавих шатах. Незнайомець мовчки переводив погляд з Корнєєва на машину. Максим на мить розгубився, але відразу ж збагнув, що це йде від перевтоми, і знову заплющив очі. Проте світло, що невідь-як з’явилося в кімнаті, било просто в обличчя, й перед очима плавала червона мла. Максим розплющив очі. Видиво не зникало. Воно всміхалося зичливо й співчутливо, Максим зауважив це співчуття і відразу ж, повіривши в реальність незнайомця, спалахнув:
— Що вам треба і як ви тут опинилися?!
Та перш ніж незнайомець відповів, Максима осяяв радісний здогад, і він з усміхом вислухав, як незнайомець буденним тоном відказав:
— Двадцять друге століття. Дві тисячі сто вісімдесят третій рік, дев’яте вересня.
— Теж осінь! — чомусь зрадів Максим.
— Я хотів би впевнитися, чи туди я потрапив. Ви Максим Іванович Корнєєв, рік народження тисяча дев’ятсот сорок п’ятий, радіо-інженер за освітою?
Максим мовчки кивав, а той провадив далі:
— У нас, в істориків темпорології, виникли незгоди. Частина дослідників, до них належу і я, вважають, що вперше можливість переміщатися у просторі обгрунтував Максим Іванович Корнеєв. Тобто — ви. Інші відносять винайдення машини часу до середини двадцять першого століття.
У Корнєсва неприємно засмоктало під грудьми.
— …І вони гадають, що принцип переміщення просторо-часовим континуумом відкрила Флоринда Браун.
— Яка Браун!? — прикро вразився Корнєєв. — Я той принцип відкрив! Я і машину побудував. Ось вона.
Він мовив це й сам здивувався своїй гарячковості й цьому нескромному інстинктові, що не знати звідки взявся.
Прибулець підійшов до апарата й ніжно провів по ньому рукою.
— Ось він, найперший, — сказав він із солодким тремтінням у голосі.
— Власне, а навіщо вам було прилітати сюди — аби переконатися у моєму пріоритеті? — запитав Максим. — Вам простіше було б покопатися у відповідній літературі.
Гість здивовано звів брови.
— Простіше? Чи ви знаєте, що це таке? А-а-а! У вашому столітті інформаційний вибух тільки починається. Та ви, певне, вже помітили, що кількість інформації зростає, як снігова лавина. У нас зараз із цим труднощі неймовірні. Впоратися з потоком інформації дуже важко навіть з допомогою ЕОМ дванадцятого покоління.
— Невже нема ради?
— Шукаємо, — спохмурнів гість. — Ми неспроможні зорієнтуватися в потоках інформації навіть у своїй вузькій спеціальності. А припинити дослідження — річ немислима. Адже в пізнанні — сенс існування людства.
— Потоп. Другий всесвітній потоп, — зітхнувши, зіронізував Максим.
— Що? — не зрозумів прибулець.
— Це з царини міфології.
— Які ви ерудовані! — захоплено мовив темпонавт. — Проте нам час прощатися. Енергія в накопичувачах вичерпується…