За шинкаря був якийсь носатий юнак із старанно прилизаним волоссям.
— Вітаю у «Нічній Мавці», — привітався він шанобливо. — Чого бажаєте цього чудового вечора?
Новенький. Справжні шинкарі так не розмовляють.
— До сраки чудовий вечір. Налий горілки.
Гната дратував цей жовторотик. Куди подівся старий знайомий Дмитро, якому навіть замовлення не потрібно було казати? Воно народжувалося самою лише силою думки, чисте й прохолодне.
— І не смій розбавляти, — додав характерник. — Зі мною цей трюк не працює.
— Авжеж, пане, — юнак з повагою глянув на його клямри та заходився відкорковувати нову пляшку.
— Де Дмитро? — спитав Гнат похмуро.
— На жаль, дядько Дмитро у лікарні, — відповів малий засмучено. — Піймав нещодавно кулю. На щастя, Бог уберіг, але найближчі місяці оклигуватиме.
Однією рукою хрестився, іншою — наливав.
— То ти його небіж?
— Ваша правда.
Зацокотіли високі підбори і поруч Гната всілася Лілея, худорлява білявка середніх літ. Цьогоріч її підвищили до бордель-маман, відколи попередниця сконала від передозування дурманами. Дехто вважав Лілею занадто кощавою та сухореброю, а Гнатові — одна з улюблениць.
— Перша чарка за рахунок закладу, — оголосила Лілея шинкарю та подарувала характернику найчарівнішу посмішку. — Як приємно вийти та побачити любого лицаря. Давно тебе тут не було, Гнате. Де мандрував?
— Вовчою стежкою. Твоє здоров'я, красуне, — Гнат підняв чарку та спритно перехилив її до горлянки.
Оковита пішла гарно, миттю прогріла нутрощі, проте паскудне відчуття не зникло. Мабуть, просто треба напитися. Це завжди допомагає.
— Чому такий похмурий, лицарю? — проспівала Лілея.
— Бо тебе рідко бачу.
Характерник спробував пригадати, скільки в нього залишилося грошей і чи вистачить на Лілею. Це завжди було непросте роздоріжжя: або відкласти на мрію, або насолодитися тут і зараз. Зазвичай Гнат обирав по черзі.
— Заходь частіше. Я постійно згадую твій широкий черес, — жінка багатозначно намотала білявого кучерика на вказівний пальчик.
Гнат підкрутив вуса. Молодий шинкар із кам'яним обличчям протирав чисті чарки, вуха його палахкотіли.
— Ще, — оголосив йому Бойко.
— Дуже не налягай, — примружила нафарбовані сріблястими тінями очі Лілея. — Ти потрібен сьогодні тверезим.
— Тобі?
Байдуже, скільки там у капшуку лишилося, твердо вирішив Гнат.
— На превеликий жаль — ні, — Лілея озирнулася: до закладу ввійшли двоє, судячи з одягу, заможних чумаків. — Шеф має справу на кілька дукачів. Він чекає внизу.
Лілея пурхнула до гостей. Сіроманець супроводив її задок невеселим поглядом та випив другу чарку. Сьогодні всі жінки тікають йому з рук.
— Лілея найкраща, — зауважив шинкар.
— Знайшовся тут знавець, — пхекнув Гнат. — Ти навіть голу дівку ніколи не мацав. Як тебе звуть?
— Тарасом звуть. І я мацав!
Як лише такого малого додумалися взяти на роботу в дім розпусти, подумав Гнат. Мабуть, Дмитро гарненько попросив за небожа.
— Щасти з мацанням, Тарасику. Ще побачимося.
Коли до себе кликав господар «Нічної Мавки», то справа була нагальна. І грошовита. Характерник рушив до непомітних дверей, якими послуговувалися винятково працівники та довірені персони закладу.
— Агов! За другу хто заплатить, пане лицарю? — гукнув Тарасик.
— Запиши на мій рахунок, — відповів Гнат. — Прізвище Бойко.
Сіроманець спустився до підвалу, двійко бурмил перед черговими дверима мовчки пропустили його далі.
Потаємним Ельдорадо тут ховалася величезна гральна зала: розкішно оздоблена оксамитом та позолотою, до блиску вичищена, щедро напарфумлена — готова до відкриття на найвищому рівні. Шевальє чекав біля одного зі столів, укритому стовпчиками гральних фішок.
— А от і мій улюблений характерник! — мовив чоловік та простягнув руки до Гната. — Ходи-но сюди, мон амі!
Бойко не знав, як насправді звуть Шевальє. Певно, ніхто в усьому Гетьманаті того не знав, окрім кількох агентів Таємної Варти і Сірого Ордену. Сам Шевальє стверджував, що він родом із Франції, носив костюми за останньою паризькою модою та щодня підрівнював ледь помітні, немов олівцем намальовані вусики у найдорожчій цирульні Києва «Na uzvozi». Від нього плинув тонкий аромат дорогого одеколону (французького, авжеж), на доглянутих пальцях блищали золоті персні.
Українською Шевальє розмовляв без жодного натяку на акцент і гекав, як будь-який місцевий, тож Гнат мав підозри, що вишуканий бандит родом з угідь, ближчих до Житомира, ніж до Парижа.