— Мамуньо!
Характерник устиг забути, як нестерпно вона могла поводитися.
— Я погодила візити для знайомства, — невмолимо підвищила голос пані Ярова. — Якщо ви вважаєте, що мені до вподоби роль набридливої свахи, то помиляєтеся!
— Хіба мені не дозволено самостійно вирішити...
— Сину, я лише виконую волю вашого батька, — укотре з наголосом на останньому слові повторила пані Ярова. — Знали б ви, як складно знайти добру шляхетну дівчину для чоловіка вашого фаху! Та ще й у такому віці. За цих непростих умов можна залишитися зовсім без партії! Але тільки не мій син. Би отримаєте найкраще, як і належить шляхтичам гербу Равич.
Ядвіґа торкнулася пальцями коштовної емальованої брошки, що зображувала ведмедя родини Ярових.
— Але ж... — спробував заперечити Ярема.
— Згодом усе дізнаєтеся. Вашої відпустки стане для оглядин та ухвали остаточного рішення, — пані Ярова не залишала жодного шансу. — А зараз прошу мені вибачити, маю опікуватися святковою вечерею. Адже серед родичів, що зберуться відзначити радісний день вашого повернення, буде особисто пан Микола Яровий, у парі з яким ви спроможні проковтнути й двійко волів. Уперше за багато років наша родина збереться у повному складі, тому все має бути на найвищому рівні! Ох, сину, знали б ви, як це складно — організувати шляхетний вечір на гідному рівні!
Та куди мені, ветерану якоїсь там війни, подумав Ярема.
Авжеж, Ядвіга мала особисто керувати підготовкою до святкування — без її присутності жодні справи у маєтку не відбувалися, а якщо й відбувалися, то вкрай рідко і, певна річ, на далекому від гідності рівні.
Пані Ярова піднялася навшпиньки, Ярема слухняно пригнувся отримати теплий цілунок в чоло, і жіночка енергійно подріботіла далі. Характерник на якусь мить розгублено застиг, а потім рушив, куди ноги понесли. Усміхався слугам, що вітали панича з поверненням додому — трапилося кілька нових облич, але решта працювала в маєтку ще з часів його дитинства — поки думки гасали переляканими козенятами.
Шлюб? Дружина? Обирати когось на все життя? Він не готовий! Власний дім, господиня... Псякрев, це не про нього. Може, колись згодом, але не зараз!
Та його думки навіть слухати не будуть. Усе вирішено. Воля батька — то як дамаська сталь. Мамуньо, крім кандидаток на почесний титул дружини Яреми Ярового, напевно, вже й дату весілля призначила.
Родинна діброва зустріла сіроманця шелестінням свіжого темного листя. Чи то дерева змаліли, чи він виріс з часу останніх відвідин... Коли це було? Здається, якихось два роки тому, після повернення з війни — саме перед тим, як дід Микола знову відправив його на Північ.
— Здрастуйте, тату, — Ярема з усмішкою провів рукою по стовбуру. Під пальцями розлетілися червоні іскри: його чекало повідомлення. Нічого, почекає ще трохи. — Підклали ви мені величезну свинюку! Мабуть, знаєте про це, бо мамуньо, напевно, до вас приходила обговорити свій підступний план.
Дуб гойднув гіллям.
— Як у чистому полі гарматний постріл зловив! Не хочу я весілля. Та хіба мене послухають? — скаржився Ярема. — Мені двадцять три роки, здоровий бугай, ветеран Острівної, а поряд із мамуньо досі як малий хлопчисько! Як ви тільки вправлялися з її норовом?
Батьків дув мовчав. Інші дуби, його прадіди і прапрадіди, прислухалися до розмови.
— Не так я уявляв свій перший день удома, — Ярема дістав люльку, але одразу ж забув про неї. — От скажіть: хіба я не сам маю обирати дружину, як обрав колись вовчу стежку — самостійно! Чи шляхтич не має такого права?
Характерник був певен, що тато пристав би на його бік.
— Розумію, воля батьків свята. Але ви, наприклад, маму покохали без бабусиного примусу. І самотужки її руки добивалися! Чому я так не можу? Чому...
— Агов! Яремо!
До діброви крокував старший брат.
Яків Яровий удався в матір: невисокий, тендітний, проте з шляхетською поставою та вольовим підборіддям. Брати були напрочуд різними — кремезний Ярема мав кучері кольору червоного золота, навесні на його щоках і переніссі розквітали веснянки, а волосся тендітного Якова було радше світло-русявим, аж ніяк не рудим.
Ядвіга Вишневецька перед заміжжям поставила Степану Яровому умову: її первісток ніколи не стане на вовчу стежку. Степан погодився. Якова ледь не з пелюшок готували до кар'єри політика, і то був напрочуд удалий вибір — у кулуарах Червоної Ради він почувався як сокіл у небі. Ярему тішило, що йому не випало народитися першим.