— Оце справа! Збирайтеся до корчми, — бадьорий старшина витягнув з кишені папірець та повернувся до Трохима. — Слухай, ти часом не знаєш якогось Непий... Непийводу, га? Він із цього села.
Серце Трохима тьохнуло. Чому? Чому його сковував страх перед цими людьми з білими хрестами, чому він дозволив їм зрубати родинні дерева, чому боявся їхніх питань?
— А що вам до нього? — спитав напрочуд високим голосом.
— Та наші мають до нього кілька питань...
— Непийвода поїхав кілька тижнів тому і не повертався, — збрехав Трохим та подумки вилаяв себе за цю дурість.
— Так і знав! Ще одне курвисько злякалося, — старшина поклав папірець назад до кишені. — Отак ми землю від них очистимо. Ха!
Трохим закашлявся.
— А вдовиці гарні у вашому селі є?
— То вам краще у корчмі спитати...
— Татку, — почувся за спиною голосок.
Трохим з утіхою побачив за огорожею Оксану. Дочка зиркала на спиляні дуби та тупцювала на місці. Аби лише не сказала нічого зайвого...
— Мати вечеряти кличуть!
Розумничка.
— Вечеря — то святе, — посміхнувся старшина. — Ми зараз теж помолимося і за вечерю. Смачного.
— Дякую...
Спину пронизував листопадовий вітер. Погляд тягнуло до двох величних дубів, що полягли між інших мертвих.
Вибачте, дядю й тьотю... Вибач, Северине! Я негідний, я страхополох, не зробив нічого, аби вберегти, тепер воно на моїй совісті до кінця днів, я...
— Тату! Ти йдеш?
Оксана переступала з ноги на ногу. Сутеніло, а вона з дитинства боялася цвинтарів і сама ніколи не наважувалася вийти за огорожу. Трохим обернувся до доньки, важко ковтнув підступний клубок у горлі й відповів:
— Я йду.
***