Пилип грав довго, жодного разу не озирнувшись на тіла. Дим, музика та спогади про Майю забивали йому солодкий запах крові.
Нарешті почулися кроки. Пилип сховав варган, щойно Олекса Воропай вийшов із хащі та обтрусив рукав від павутиння. Прийшлий сіроманець оглянув тіла, почухав виголену макітру, рушив до багаття. Характерники потиснули руки.
— Чи не легше стріляти в потилиці? — спитав Олекса замість привітання. — Навіщо морочитися з цілою виставою?
— Не хочу бризок мозку, — відповів Пилип і передав знайдені документи.
— Слова романтика, а не вбивці, — Воропай забрав грамоти, побіжно кинув на них оком. — Чергові охочі придбати секрет перетворення на химородника?
— Вони ніколи не переведуться, — відказав Пилип. — Ці виявилися геть тупенькими.
— Чиїх будуть? — Олекса нахилився до світла та вчитався у кириличні закарлючки. — Смарагдова Орда, Московський улус. Щось останнім часом їх тут забагато...
— Хай приходять, — знизав плечима Пилип. — Я кожному влаштую ніч срібної клямри.
Воропай розреготався.
— Насправді мені подобається твоє штукарство, брате Варгане. Змушувати бовдурів накласти на себе руки — у цьому є певна іронія! Та жорстокість. Куля в череп — значно милосердніше.
— Я надаю перевагу стрілам, брате Джінджику, — Пилип був не в настрої для філософських теревенів.
— Так-так, заповзятий син степу, — Олекса знову роздивився тіла.
Вивчає, подумав Пилип. У такі миті він ненавидів Воропая і кляв себе за цю ненависть.
— Добра робота, — виснував нарешті Джінджик. — Ґазда буде задоволений.
Ґаздою звався осавула контррозвідників Немир Басюга. Брат Ґазда особисто віддавав накази Пилипу і саме він призначив брата Джінджика його куратором.
— То як ся маєш, Варгане? — спитав обережно Воро-пай. — Знаю, ти не любиш таких питань, і, повір, я також не в захваті, що мушу...
— Зі мною все гаразд, — Пилип махнув рукою. — Не переймайся, брате.
Олекса кивнув із помітним полегшенням.
— Допомогти з похованням?
Допомога не завадила б, але Пилип відмовився принципово.
— Як знаєш, — Воропай сховав документи мерців до наплічника. — Відпочивай. Нові накази надійдуть як зазвичай.
— Добре.
Олекса пішов було, але затримався наприкінці галявини.
— Слухай... Ми ж із тобою одного року прийому, чи не так?
— Так, — Пилип пригадав збори джур неподалік Мамаєвого дуба: ніби картина з чужого життя. — Пам'ятаю, як ти з Енеєм перед випробуванням двобій улаштував.
— Було, — посміхнувся Олекса. — Так і не здолали ми одне одного тоді. Скільки років минуло?
— У серпні буде сім.
— Холера! Час летить, — Воропай знову почухав макітру. — Слухай, брате... У мого давешнього цімбора є хатинка у Келечині... Може, поїдеш на кілька тижнів? Там природа тиха, гарна, спокійна: гори, смереки, водоспад Шипіт неподалік. Жінка у нього андрути пече та кіфлики смачнючі, з гливами чи морелями, все із власного саду... Словом, Закарпаття! Відпочинеш там, поїси, мо' кобіту собі знайдеш...
— Дякую, брате. Я подумаю, — відмовив Олефір.
Воропай старається щосили. Треба бути останнім покидьком, аби ненавидіти його, подумав Пилип.
Олекса кивнув, поправив наплічник і махнув рукою:
— Нехай Мамай допомагає, брате.
— Навзаєм.
Воропай зник у хащі. Пилип дістав з наплічника шматок хліба та взявся повільно жувати, вдивляючись у полум'я.
Минула година. Ватра згасла, хліб давно зник, варган лежав забутим, а сіроманець усе сидів, утупившись у попіл, немов у дзеркало. Аромат крові дурманив так, що навіть запах спаленого дерева не міг його перебити. Олефір спробував згадати Майю, проте її обличчя затремтіло та зникло. Він зціпив зуби і покликав натомість образ матері...
Годі мучитися, Пилипе! Ти хочеш пити. Ти знаєш, як воно смакує. Ти обожнюєш цей смак. Навіщо відмовляти собі? Навіщо заперечувати власну природу?
— Зникни.
Завжди одна й та сама розмова. Ми обидва знаємо, чим усе скінчиться. Хіба не легше завершити все одразу? Навіщо влаштовувати собі тортури? Ти ж не боягуз. Зазирни у власні очі, Пилипе. Зазирни рішуче, не відводячи погляду. Ти — воїн. Ми обидва воїни! Воїни-вовки, хижії звірі, в багряній імлі очі горять...
— Замовкни.
Так смішно, наказуєш мені... Ніби це подіє. Чи ти усвідомлюєш, що сперечаєшся сам із собою? Я не піду й не замовкну! Тобі це відомо! Але ти досі не прийняв правду. Разом ми станемо сильнішими! Натомість марнуємо час на суперечки...
— Геть.