— Робіть, та й годі. — Проте вона швидко отямилась, її вугласте обличчя втратило риси чуттєвості й прибрало ворожого виразу.
Тим краще, ворожість йому більше до душі.
— Прекрасно. Лягайте.
— Буде боляче?
Він натяг рукавички і ще раз хлюпнув на руки цитрозилу.
— Ні.
— Вибачте, що я вам так відповіла.
Він мовчки набрав з ампули у шприц знеболюючого, продезинфікував шкіру, розтер її.
— Якби ви знали, що в мене увесь вечір на думці… — промовила вона.
Нічого не відповідаючи, він ввів голку в молоде тіло; це було дуже, дуже чутливе місце. Йона ледь здригнулася.
— Це найбільший біль, який ви відчуєте, — сказав він. Хоч як це дивно для лікаря, але він надто співчував хворим, надто старався їх вилікувати, надто хотів, щоб вони видужали, надто прагнув їм допомогти, навіть у такій, як оце тепер, похмурій і небезпечній буфонаді; йому болів чужий біль, а такому не слід працювати лікарем, краще вже гуляти в парку та читати газети.
— Цілий вечір, ще до того, як прийти сюди, я думала, як добре було б утекти з Сільвано. І він теж думає про це сам. Я не хочу виходити заміж за того типа, не хочу, щоб ви мене зашивали, то безглузда комедія, але він у це вірить, і якщо виявиться, що я не дівчина, вхопить один із тих ножів, яких повно в його крамниці, й заріже мене. Він мені часто каже про це, а я не хочу виходити заміж за такого дурня, я хочу бути з Сільвано, але це неможливо. — Вона вульгарно вилаялася. — Ніколи в світі не маєш змоги робити те, що хочеться. — Вона знову вилаялась і далі говорила вже майже говіркою. — Отож завтра вранці я надягну білу сукню. Як це вам подобається? Я — в білій сукні! Це буде сенсація тижня! — Лежачи на канапі, вона здригалася від сміху.
Дука відкрив тюбик із засобом для місцевої анестезії.
— Не ворушіться.
— Я б хотіла випити.
Гаразд, нехай п'є, спиртне разом із знеболюючим примусить її швидше заснути. Він дав дівчині склянку, зачекав, поки вона вип'є, дав їй ще одну сигарету і знову нахилився, щоб закінчити місцеве знеболювання.
— А потім, знаєте, що ще? Ота глухомань. Добре, нехай я покину того, хто мені милий. Нехай я вийду заміж за ту почвару. Але ж мені доведеться жити в тій глушині, а я ще дитиною втекла звідти, з того села, бо не витримала там. Крім того, якби це справді було село, а то ж просто чотири сироварні вкупі, ніхто навіть не зважується назвати його хутором, люди просто кажуть: «Ка' Таріно від Романо Банко до Буччінаско». Поки напишеш адресу, скінчиться чорнило в ручці. Ви ніколи не бували в тих краях?
Дука саме діставав пінцетом інструменти з ванночки.
— Якщо буде боляче, скажіть. — Перевіряючи чутливість, він торкнувся її, але вона не відреагувала, анестезія була повна. — Це де? — спитав. Тепер можна починати. І він почав.
— Як? Ви не були в Ка' Таріно, нічого не знаєте про Буччінаско, ніколи не чули про Романо Банко? — Вона лежала нерухомо, спокійно, лише голос її став трохи вульгарнішим, діалектні інтонації посилились, однак у словах вчувалася гіркота, щира гіркота. — Це в Корсіко, тобто їхати треба на Корсіко, з Порта Тічінезе. Проїжджаєш через усю Ріпа ді Порта Тічінезе… А знаєте, що я зроблю сьогодні ввечері? Нап'юся донесхочу!.. Потім минаєш вулицю Людовіка Мавра — там, де течуть брудні води Навільо Гранде, далі вулицею Гарібальді, і вниз, униз, аж до Романо Банко. Саме там мій наречений має м'ясну крамницю, а в Ка' Таріно у нього є ще одна, тепер я повинна розповісти все, у Мілані він має дві крамниці, він завозить туди м'ясо, не платячи мита, і його ще ні разу не впіймали, на цьому він заробив мільйони, сотні мільонів, гадаю, він міг би купити Міланську галерею, якби схотів.
— Боляче? — спитав Дука. При цьому освітленні було дуже погано видно, та іншого він не мав.
— Ні, я нічого не відчуваю, мені б тільки хотілося ще трішки випити. Можна трохи підвестися?
— Ні, підводитися не можна, і поки що не пийте. Ще кілька хвилин, і буде по всьому.
Розпачливо-вульгарним жестом вона провела рукою по голові, відкинутій на тверду подушечку, по чорному ореолі волосся.
— Що мені ці кілька хвилин чи кілька годин отут, коли від завтра доведеться все життя жити там! Перша дама Ка' Таріно! Як Жаклін, але та була перша дама Білого дому, у Сполучених Штатах. Можна принаймні курити?
— Ні, прошу лежати й не ворушитись.
— Гаразд, я не куритиму. Але сьогодні ввечері мене ще проводжатиме Сільвано, аж до Корсіко, і якби не цей маскарад, ми б ще покохалися. — Незважаючи на знеболення, яке її розслабляло, еротичні імпульси були все ще сильні. — Якби ви знали, що таке Ка' Таріно взимку! Цілими днями туман, вогкість проймає до кісток, а навесні ще гірше — грязюка. Малою я гралася з дітьми і пам'ятаю лише безконечне багно, а як підросла, то, щоб дістатися до Романо Банко, взувала чоботи, в яких чоловіки ходили по каналах. Кожна наступна пора року була ще гірша, ніж попередня; коли надворі гарно, падає дощ і з дому не вийдеш, а якби й можна було вийти, то куди податися? Коли з'явилося телебачення, першим телевізора придбав мій наречений, різник, і все Ка' Таріно прагнуло побувати у нього вдома й побачити ту штуку. Але він запросив не будь-кого, а моїх батька й матір, з ними пішла й я, і так ми заручились: у темряві він клав мені на коліно руку, посував її все вище й вище, і при першій же зручній нагоді запитав, чи я ще дівчина. А в мене та рука на коліні, та ще й при матері, викликала відразу, тож я відповіла йому ствердно, аби лиш пошити того різника в дурні, — можна подумати, саме його я й дожидалася!.. Потім він сказав мені, що коли я й справді дівчина, то він хотів би зі мною одружитись, а поки що пошле мене до Мілана працювати касиркою в одній з його крамниць, — це якщо я, мовляв, хочу з ним заручитись. Я не могла довго вагатися, він був король Ка' Таріно, Романо Банко, Буччінаско, Корсіко, а я — селянська дочка, спала на солом'яному матраці і мої руки були геть покусані блощицями. Хіба я могла сказати «ні»?