— Ось тут, будь ласка. Я вийду тут, на цій площі.
— Як хочете, — кинув синьйор П'єро; він міг би грати у театральних виставах, так добре вдав жаль від того, що вона залишає їх, що він не матиме щастя супроводжувати її ще довго й далеко, всюди, хоч би куди вона забажала.
— Дуже дякую, — мовила вона, відчинила дверцята саме в ту мить, коли авто зупинилось, і швидко вийшла, щоб вони не встигли добре розгледіти її обличчя. — Дякую, дякую! — Вона помахала рукою і одразу ж пірнула у тінь від великого дерева, уникаючи мертвотного світла від лампи, під якою лонгобард зупинив машину.
Це був небезпечний відтинок дороги, але тут вона не могла нічим собі зарадити, самотня на цій безмежній площі на околиці Мілана, на лагідному, хоч і прохолодному вітрі наприкінці квітня; на душі їй стало незатишно, та переляк їй однаково не допоможе, і вона його прогнала. Тут на площі була стоянка таксі, вона це знала, бо заздалегідь добре вивчила місцевість і тепер попростувала на зелені вогники двох машин, що дрімали під розлогими деревами.
— Готель «Палас».
Таксист задоволено кивнув головою: така поїздка — саме те, що треба; переїхати через усе місто й опинитися біля вокзалу, де він о будь-якій порі знайде пасажирів, та й дівчина, напевно, теж не з гірших, коли їде до «Паласу». У темному салоні вона знову зиркнула на годинника й при світлі від ліхтарів побачила, що вже сім хвилин на дванадцяту; отже, вона випереджає свій графік на сім хвилин.
— Зупиніться, будь ласка, біля цього кафе.
Вони були на вулиці Торіно, зовсім тихій о цій мертвій порі, коли люди ще не вийшли з кінотеатрів, коли не видно було ні перехожих, ні автомобілів; та навіть у цей час на вулиці Торіно не можна було зупинятись, проте водій повівся так, наче був на подвір'ї власної вілли, — виїхав трохи на тротуар і зручно спинився перед кафе.
— Джин, будь ласка, — попросила вона у цьому чудному, схожому на невеликий коридор кафе, яке оформляв, певно, не дизайнер, а мініатюрист, і йому вдалося втиснути сюди все — від автоматичного програвача до телефонної будки, ще й вентилятор. Замовляти джин теж було помилкою: самотня дівчина, яка о цій порі п'є такий екзотичний напій; отож четверо чоловіків, що, крім хазяїна, сиділи в залі, ще уважніше поглянули на неї і, без сумніву, примітили англосаксонський тип її обличчя; та й панчохи і туфлі все ще були мокрі, і вона залишала за собою сліди; та, може, ніхто нічого й не завважив: у місті було повно іноземців, що приїхали на ярмарок, і ввечері більшість із них випивали й поводилися досить ексцентрично. У машині вона закурила сигарету, і це, та ще джин, трохи додало їй сили. Все закінчено, вона домоглася свого. У номері готелю «Палас» вона пробула хвилини три: двох їй вистачило, щоб перевзутися, змінити панчохи й надягти плащ, і ще однієї — щоб замкнути наготовані валізи. Рахунок було вже виписано, гроші вона теж приготувала; ще одну хвилину змарнувала на те, щоб роздати чайові й дочекатися таксі, яке викликала заздалегідь. Ще за дві хвилини таксі довезло її до вокзалу.
Їй була вже знайома ця споруда, схожа на вавілонську святиню; тут вона орієнтувалася добре.
— До «Сеттебелло»… — кинула носієві, що заходився коло її двох валіз та шкіряної сумки. Поки вона йшла за носієм, якийсь південець, усміхаючись своїми жахливими конячими зубами, запропонував їй своє товариство; його верхню губу прикрашали вуса, що, як він, певно, вважав, невідпорно приваблювали жінок; та вздовж перону, де стояв «Сеттебелло», прогулювалися два карабінери, а що в низькорослого завойовника сердець вони явно не викликали довіри, то він дав їй спокій.
У неї вже був квиток із зарезервованим місцем. Через чотири хвилини після того, як вона ввійшла до вагона, «Сеттебелло» рушив, а о восьмій ранку в аеропорту Ф'юмічіно вона сяде на літак до Нью-Йорка. Вона уважно вивчила розклад, він чітко закарбувався в її пам'яті: о третій годині пополудні за місцевим часом вона приземлиться в аеропорту Фінікса, одна із ста дев'яноста п'яти мільйонів американських громадян, — остаточно, безповоротно відрізана від каналу Альцайя Навільйо Павезе.
Біля дверей подзвонили; та хоч як ввічливо він пролунав, той дзвінок, а бувають ситуації, коли хочеться не чути його взагалі, коли краще, щоб ніхто не нагадував про себе, коли всі викликають у тебе огиду. А чоловік, якому він змушений був відчинити двері на цей такий ввічливий дзвінок, виявився ще гидкішим, ніж можна було сподіватися.