Але, щоб викласти справу по порядку, я покажу, що пророцтва розрізнялися не лише залежно (pro ratione) від уяви і тілесного темпераменту певного пророка, але і в залежності від думок, якими вони були просякнуті; і що тому пророцтво ніколи не додавало пророкам більше знань, як це я зараз докладно поясню. Але попередньо тут слід сказати про достовірність, яку мали пророки, тому що це стосується передусім змісту (argumentum) цього розділу, а потім це дещо послужить тому, що ми прагнемо довести.
А позаяк проста уява за своєю природою не містить у собі достовірності, як усяка ясна й чітка ідея, тому до такої уяви повинно бути додане щось іще, — певно, розмірковування (ratiocinium). Це для того, щоб ми могли бути певні в речах, які ми уявляємо. Звідси випливає, що пророцтво само собою не може містити в собі достовірності, бо воно, як ми вже показали, залежить лише від уяви. Тому пророки впевнювалися в одкровенні Бога не через саме одкровення, а через якесь знамення (signum), як це бачимо на прикладі Авраама («Буття», 15:8): після того як вислухав [обіцянку] Бога, він попрохав знамення. Авраам, звичайно ж, вірив Богові і вимагав знамення не для того, щоб повірити Богові, а щоб переконатися, що цю обіцянку дає йому Бог. Те ж саме ще чіткіше бачимо на прикладі Гедеона. Бо він так говорить Богові: «Зроби мені ознаку (щоб я знав), що ти говориш зо мною». Дивись «Книгу Суддів» (6:17). Мойсееві також говорить Бог: «І це (хай буде) тобі знаменням, що я тебе послав». Єзекія, який давно знав, що Ісая — пророк, попросив знамення на підтвердження пророцтва, яке провістило йому одужання. Це, звичайно, показує, що пророки завжди мали певне знамення, яке робило їх упевненими в тому, що вони пророче уявляли. І Мойсей тому нагадує (дивись «Повторення Закону», 18:22), щоб від пророка вимагали знамень, а саме: здійснення якоїсь напророченої події.
Отож пророцтво, відтак, поступається природному пізнанню, яке не потребує жодного знамення. Але містить у собі достовірність на підставі своєї природи. Адже пророча достовірність була не математична, а лише моральна. Це також видно із самого Письма, бо у «Повторенні Закону» (13:3, 4) Мойсей нагадує, що коли якийсь пророк захоче вчити про інших богів, то він, якби й потверджував своє вчення знаменнями та чудесами, має бути засуджений на смерть. Бо, як сам Мойсей продовжує, Бог робить знамення, а також і чудеса для випробування народу. Про це і Христос також нагадав своїм учням, як видно із Матвія (24:24). А Єзекіїль (14:9) навіть ясно вчить, що Бог інколи обманює людей неправдивими одкровеннями, коли, зокрема, говорить: «А пророк (тобто неправдивий), коли б був зведений, і говорив би слово, — Я — Господь, зведу цього пророка». Це засвідчує й Михей Ахаву про пророків («І книга Царів», 22:21).
І хоча все вочевидь показує, що пророцтво і одкровення — справа вельми сумнівна, однак вона, як ми сказали, вважалася вельми достовірною. Тому що Бог ніколи не обманює благочесних і обраних, але, згідно з відомим давнім прислів’ям «І книга Самуїлова», 24:14) і, як видно з історії Авіґаїл і її мови10, він користується ними, ніби знаряддям своєї благості, а нечестивими — ніби виконавцями і засобом свого гніву. Це вельми ясно видно також і з того випадку з Михеєм, який ми щойно цитували. Бо, хоча Бог вирішив увести в оману Ахава через пророків, але скористався лише неправдивими пророками, а благочесному відкрив справу так, як насправді було, і не перешкоджав йому пророкувати істину. Але, як я сказав, достовірність у пророка була лише моральною, бо ніхто не може вважати себе праведним перед Богом і хвалитися, що служить знаряддям благості Бога, як вчить і насправді показує саме Письмо, бо гнів Божий звабив на перепис народу Давида11, благочестя якого, проте, Письмо достатньо потверджує. Отож уся пророча достовірність ґрунтувалася на таких трьох речах: 1) на тому, що пророки уявляли предмети одкровення найвищою мірою жваво — так само, як ми зазвичай наяву сприймаємо враження від предметів; 2) на знаменні; 3) нарешті і головним чином на тому, що вони мали дух, схильний лише до справедливого і благого.