Тепер Письмо (зважаючи на немічність простолюду) зображує Бога за подобою людини і зазвичай приписує Богові душу, дух і афекти, а також тіло і дихання. Тому «Дух Божий» у Святому Письмі часто вживається замість душі, тобто відчуття (animo), афекту, сили і дихання вуст Божих. Так Ісая (40:13), говорить: «Хто Господнього Духа збагнув» (або душі?), тобто хто спонукав душу Бога, крім самого Бога, до якогось бажання. Також і в главі 63:10: «Та стали вони неслухняними й Духа Святого його засмутили». А звідти виходить, що це слово зазвичай береться замість закону Мойсея, тому що воно неначе пояснює душу Бога, як сам Ісая в тій самій главі, вірш 11, говорить: «Де той, що в нього поклав свого Духа Святого?», тобто закон Мойсея, як це чітко проступає зі всього змісту мови. І Неемія (9:20) [говорить]: «І Духа свого доброго [або душу] ти давав, щоб зробити їх мудрими». Мовиться про час Законодавства з натяком також на те [місце] «Повторення Закону» (4:6), де Мойсей каже: «Бо це (тобто Закон) мудрість ваша та ваш розум (prudentia)» тощо. Також і в Псалмі 143 (вірш 10): «Добрий Дух твій [душа] нехай попровадить мене по рівній землі», тобто душа твоя, відкрита нам, поведе мене на правильний шлях. «Дух Божий» означає також, як ми говорили, дихання Бога, яке, як і ум (mens), дух і тіло, приписується Богові в Письмі [в переносному значенні, як, наприклад] у Псалмі 33 (вірш 6).
Потім Бог ототожнюється з могутністю (potentia), силою або здатністю (virtus), як у Йова (33:4): «Дух Божий мене учинив», тобто милосердя (virtus) або могутність Божа, чи, якщо хочете, рішення Боже; бо і Псалмоспівець, висловлюючись як поет, також говорить, що велінням Божим небеса створені, і Духом, або подихом вуст його (тобто його рішенням, мовленим ніби одним подихом) все їхнє воїнство. Також у Псалмі 139 (вірш 7): «Куди я від Духа твого піду (щоб бути), і куди я втечу (щоб бути) від твого лиця», тобто (як випливає з подальшого тлумачення самого Псалмоспівця) куди я зможу піти, щоб бути поза твоєю могутністю і присутністю?
Нарешті, «Дух Божий» береться у Святому Письмі для вираження афектів відчуття (animi) Божого, а саме: прихильності Божої і милосердя, як, наприклад, у Михея (2:7): «Чи змалів Дух Господній? (тобто милосердя Боже) Чи ці (тобто жорстокі) чини його?» Також у Захарія (4:6): «Не силою й не міццю, але тільки моїм Духом», тобто одним моїм милосердям. І в цьому сенсі, гадаю, треба розуміти і 7:12 того самого пророка, а саме: «І серце своє зробили кременем8, щоб не слухати Закону та тих слів, що послав Господь... своїм Духом (тобто від свого милосердя) через давніх пророків». І в цьому сенсі говорить Огій (2:5): «А Дух мій (або моя ласка) пробував серед вас, не бійтеся!» Що ж стосується того, що говорить Ісая (48:16): «А тепер послав мене Господь Бог та його Дух», — то це, звичайно, можна розуміти як відчуття прихильності (animum) Божої і милосердя, або ж через його душу, відкриту в Законі; бо він говорить: «Споконвіку (тобто як тільки я прийшов до вас, щоб сповістити вам гнів Божий і його присуд, виголошений вам) я не говорив потаємно; від часу, як діялось це, я був там» (як сам він у главі 7 свідчить), а тепер я вісник радощів, посланий Божим милосердям, щоб оголосити про ваше звільнення. Це так само можна розуміти, як я вже сказав, і як душу Божу, відкриту в Законі, тобто, що він прийшов нині до них заради намовляння, за приписом Закону, а саме: «Левіт» (19:17). Тому він напучує їх на тих самих умовах і таким самим чином, як це робив звичайно і Мойсей; і, нарешті, як це робив і Мойсей, завершує пророцтвом про їхнє визволення. Але перше пояснення мені здається більш придатним.
А тепер повернімося до того, з чого стають зрозумілими такі вислови Письма, як: «У пророка був Дух Божий», «Бог вилив на людей свій Дух», «люди були сповнені Духу Божого і Духу Святого» тощо. Вони означають лише те, що пророки мали особливе доброчестя, яке переважало звичне; і що вони з надзвичайною постійністю Духу піклувалися про благочестя. Далі, що вони сприймали душу Бога або його вислови. Ми вже показали, що «Дух» по-гебрейськи означає як душу, так і міркування душі, і що тому і сам Закон (позаяк він пояснює душу Бога) називається духом або душею Бога. Рівним чином саме тому і уява пророків (оскільки через неї відкривалися божественні рішення) могла бути названа душею Божою; і про пророків можна було говорити, що в них була душа Божа. І хоча в нашій душі також присутня душа Божа і її вічні судження (а тому і ми, говорячи згідно з Письмом, пізнаємо Божу душу), однак завдяки тому, що природне пізнання притаманне всім, воно, як ми вже сказали, не тільки цінується людьми (особливо гебреями, які хвалилися, що вони вищі від усіх, і навіть зазвичай з презирством ставилися до всіх), але й, відповідно, спільне всім знання. Нарешті, про пророків говорили, що вони мають Дух Божий, ще й тому, що люди не знали причин пророчого пізнання і дивувалися йому, і внаслідок цього вони зазвичай відносили його, як і все інше незвичайне, до Бога і називали божественним пізнанням.