Залежно від сфери дії функції кваліфікації бувають двох видів:
• внутрішні — ті, що пов’язані з вирішенням питань матеріального кримінального права;
• зовнішні-характеризують призначення кваліфікації щодо суміжних видів діяльності, інших галузей права.
Залежно від змісту виокремлюють такі функції кваліфікації:
• соціально-політична — полягає в оцінці діяння з позицій суспільних і державних інтересів;
• логічна — полягає в побудові силогізму, де більшим посиланням буде норма закону, що регламентує відповідне діяння, меншим — фактичні ознаки вчиненого діяння, а висновком — результат кваліфікації, тобто констатація того, що скоєне підпадає під ознаки певної кримінально-правової норми чи не містить таких ознак;
• гносеологічна — передбачає накопичення суспільно корисної інформації;
• психологічна — полягає в тому, що конкретне завдання кваліфікації вирішується у процесі мислення;
Залежно від юридичного значення функції кваліфікації бувають чотирьох видів:
• правофіксувальна — полягає в тому, що кваліфікація констатує факт наявності чи, навпаки, відсутності відповідних правових відносин;
• правоконкретизаційна — кваліфікація забезпечує піднормативне індивідуальне регулювання суспільних відносин;
• правовстановлювальна — кваліфікація є підставою для визначення обсягу прав і обов’язків учасників процесу;
• кримінологічна — кваліфікація є засобом запобігання вчиненню злочинів, умовою формування правомірної поведінки.
Значення правильної кваліфікації злочинів полягає в тому, що за її допомогою досягається істина в кожній кримінальній справі, реалізуються цілі та завдання кримінально-правової політики держави, забезпечується дотримання законності, здійснюється відповідне правозастосування, виноситься обґрунтований судовий вирок та, кінець кінцем, досягається справедливість кримінального покарання. Будучи одним із найважливіших компонентів практичної діяльності органів досудового розслідування та суду, кваліфікація злочинів впливає на правильне застосування кримінально-правових норм, дає змогу припиняти суспільно небезпечні діяння та застосовувати покарання до осіб, які їх вчинили, розробляти та здійснювати систему виховних і попереджувальних заходів, спрямованих на запобігання та відвернення певних видів злочинів і злочинності загалом. Завдяки правильній кваліфікації усувається потенційна небезпека незаконного обмеження конституційних свобод та інтересів людини і громадянина, порушення їхніх прав на справедливе судочинство, таким чином, досягається віра в те, що особи, які посягають на інтереси суспільства та окремих громадян, отримають покарання за законом.
Порівняно з Україною, що є представником романо-германської правової сім’ї, проблема правильної кваліфікації не стоїть так гостро в державах інших правових сімей. Наприклад, у державах англо-американської правової сім’ї при кваліфікації злочинів орієнтуються не тільки на писане («статутне») право, а й на судові прецеденти. При цьому сторона обвинувачення до постановления вироку судом може збільшити чи, навпаки, зменшити обсяг обвинувачення (так званих, «пунктів обвинувачення»), не виявляючи зайвої педантичності щодо його повноти й усебічності. Крім цього, сформований декілька десятиліть тому інститут «угоди на випадок визнання винним своєї вини», що існує у кримінальному процесі США, спрямований на спрощення процедури розгляду кримінальних справ і полегшення діяльності слідчих і суддів.
Сутність зазначеної угоди полягає в тому, щоби дійти збалансованого спільного рішення у кримінальній справі між стороною обвинувачення та обвинуваченим, при цьому останній погоджується (має право) визнати себе винним у вчиненні менш тяжкого злочину, ніж той, що ставиться йому у вину чи зазначений в обвинувальному акті або заяві про обвинувачення, а сторона обвинувачення (прокурор) не буде наполягати на пред’явленні попереднього обвинувачення та зобов’язується перекваліфікувати діяння на менш тяжке, тобто те, в якому зізнається обвинувачений. При укладанні угоди обвинувачений може діяти як самостійно, так і через свого захисника. Угода також передбачає, що надалі обвинувачений не буде подавати апеляційної скарги на рішення суду[27].
Зазвичай, основною причиною укладання зазначених угод є невпевненість сторони обвинувачення в успішному для неї вирішенні справи в суді, недостатня кількість або вагомість доказової бази, наявність помилок чи недоліків при проведенні попередніх слідчих або оперативно-розшукових дій тощо. Не дивлячись на це, статистичні дані свідчать, що в 90 % кримінальних справ обвинувачені визнають свою вину. Приблизно 50 % зізнань є результатом домовленості (угоди) між обвинуваченим і прокурором[28]. До порівняно недавнього часу такі угоди не підлягали широкому афішуванню, а їх укладення вважалося певним відхиленням від принципів правосуддя, таким собі «лазом» для усіляких зловживань з боку працівників правоохоронних органів. Однак у наш час це цілком визнана та відкрита процедура, про що свідчить рішення Верховного суду США у «справі Сантобелло» (1971 р.)та нормативне регулювання інституту угоди про визнання вини в Уніфікованих правилах кримінального процесу.
27
Савченко А. Угоди про визнання вини у кримінальному судочинстві США // Міліція України. — 2004. — № 6. — С. 24.
28
Молдован В. В., Молдован А. В. Порівняльно-процесуальне право: Україна, ФРН, Франція, Англія, США: Навч. посібн. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — С. 186.