На цю прикмету літературного, культурного чи навіть філософського й політичного модернізму звертало увагу багато дослідників. Серед них і відомий критик Адорно німецький філософ Йорґен Габермас. Якщо етимологія терміна «модернізм» пов’язана з поняттям сучасності, відповідності часові, то кожне наступне покоління вже самим фактом своєї наступності могло б претендувати на більшу сучасність або модерність. У такому разі що є модерним? Габермас зазначає:
«Модерним, сучасним з того часу вважається те, що сприяє об’єктивному вираженню актуальності духу часу, яка спонтанно оновлюється. Розпізнавальним знаком таких творів є „нове“, котре застаріває й знецінюється з появою наступного стилю з його „більшою новизною“. Але коли просто модне, занурившись у минуле, стає старомодним, то модерне зберігає прихований зв’язок, співвіднесеність із класичним. Здавна вважається класичним усе те, що не підвладне часові; цю силу, однак, сучасне в емфатичному сенсі визначення черпає вже не в авторитеті минулої епохи, а лише в істинності тодішньої актуальності. Такий перехід із сьогоднішньої актуальності у вчорашню руйнівний і продуктивний одночасно; за свідченням Яуса, сам модерн творить собі свою класику…»[39]
Отже, з огляду на свою природу («об’єктивне вираження актуальності духу часу»), модернізм ніколи не може реалізуватися й вивершитися до кінця. Тому цитована стаття Габермаса називається «Модерн — незавершений проект». Модернізм завжди постає з конфлікту, заперечення, деструкції старого, попереднього, яке виникло раніше, але існує паралельно в часі.
Ключова проблема модернізму — ставлення до старого, до попередньої епохи. «Слово „модерн“, — пише Габермас, — вперше вживано в кінці V віку для того, щоб розмежувати християнське теперішнє, котре щойно дістало офіційний статус, і язичницьке римське минуле. „Модерність“, „належність до сучасного“ (Modernitat), нехай зміст цього поняття і змінювався, споконвіку виражала свідомість епохи, яка співвідносила себе з античним минулим у ході осмислення себе самої — як результату переходу від старого до нового»[40].
А тепер повернімося до українського модернізму й пошуку модерності українською літературою.
Існує думка, що українська література була постійним відродженням. Концептуально це означає, що на несприятливі зовнішні обставини тиску й нищення література відповідала постійним відродженням. Ідея про хвилі відродження відсуває в тінь питання внутрішнього діалогу або конфлікту, поліфонічності самої літератури, численності її внутрішніх традицій і бачить її як один потік, протиставлений ворожій зовнішній силі. При такому підході роль загальновідомих і цілком об’єктивних зовнішніх факторів, як-от бездержавність, різноманітні заборони української мови як царськими, так і комуністичними урядами, розправа з інтеліґенцією в 1920-і й 30-і роки, політичний гніт радянської цензури, абсолютизується і стає універсальним поясненням. Тим часом внутрішні фактори розвитку літератури іґноруються.
У цій праці увага цілком зосереджена на внутрішньому житті й внутрішніх конфліктах самої літератури. Зокрема, головний такий конфлікт точився між філософією народництва, в межах якої сформувалися всі художні традиції XIX століття, і модернізмом — новими естетичними й політичними принципами XX.
Як діалектика оновлення, як постійне „оновлення дисонансу“, безперервна деканонізація, як конфліктний діалог у межах культури, що під його знаком минуло XX століття в українській культурі, модернізм являв собою систему спроб або хвиль. Ідеться про злам віків (1898—1902), альманах Миколи Вороного в 1903 p., про „Молоду музу“ й „Українську хату“, про аванґард, неокласицизм, а також про неокреслений, ніким не названий модернізм інтелектуальних романістів 20-х років, про еміґраційні експерименти 40-х, нарешті, про творчість Нью-йоркської групи кінця 50-х і 60-х років.
На рівні художньої літератури жодна з цих спроб не була успішною в тому сенсі, що не вдалося досягти основної мети: радикально змінити головні канони культури (від жанрових і стильових до канону класиків), її мову й саму філософію існування. Жодна з них не змінила співвідношення між модернізмом і головною традицією (народництвом, реалізмом) як між марґінальним і центральним у літературній історії. Хоча, перефразовуючи французького філософа Жака Дериду, марґінальне в певному сенсі й виявилося центральним.
39