Антинародницька реакція в літературі зажевріла ще з пізнього романтизму 60-х років XIX століття. Там, де хоч у зародку з’являється гасло «штуки для штуки», там, де в ролі головного читача й адресата висувається інтеліґенція (Яків Щоголів), там, де починаються переспіви й переклади з західних літератур, відкривається естетичний простір для формування художніх принципів та систем іншого, ненародницького спрямування й, відповідно, ненародницького дискурсу. Однак і перекладацтво, й орієнтація на інтеліґенцію по-справжньому голосно зазвучали лише на рубежі віків, коли зміцніла сама інтеліґенція. Саме тоді з’явилися орієнтовані на неї публікації: «Перший вінок» з «Товаришками» Олени Пчілки, оповідання про попівських дочок, сповнених бажання жити по-іншому, Наталі Кобринської, перші повісті та оповідання Ольги Кобилянської, перші вірші Миколи Вороного, драми Лесі Українки. Михайло Драгоманов усією своєю діяльністю, а особливо розвідками «Література російська, великоруська, українська і галицька» (1873) і «Листи на Наддніпрянську Україну» (1893), так само закладав інтелектуальні підвалини модерного й свідомого антинародництва.
Парадокс літературного розвитку полягав у тому, що самі народники, передовсім ідеологи цього напряму, готували новий естетичний простір. Зокрема Іван Франко своєю колосальною перекладацькою, науковою та літературознавчою працею. Там, де з’являється освіта, рамки традиції, норми, догми розмикаються. А втім, в українській літературі завжди бракувало освічених людей, як серед авторів, так і в навкололітературному середовищі.
Наприкінці XIX століття народництво дедалі активніше теоретизувало щодо себе самого як естетики. Народницьке теоретизування мало обґрунтувати й виправдати українську літературу, пояснити, чому вона є такою, як вона є, а не іншою, і якою їй бути надалі. Більше того, довести, що саме в народницькому пафосі її ориґінальність, винятковість і навіть перевага над іншими літературами, які позбавлені собі на шкоду високої суспільної ролі й демократизму, що їх має література українська.
І все ж, за всієї очевидності та безсумнівності завдань, які висував Франко та його оточення, консолідація літературних сил на платформі народництва або монополія народницького дискурсу в теоретичній риториці культури на цьому найвищому етапі його розвитку не була повною. Утвердження народництва майже точно збіглося з його кризою, як художньою, так і теоретичною. Кобилянська, Стефаник, Хоткевич, Яцків, Грицько Григоренко у своїх творах виходили за межі традиційної народницької естетики. З’явилася також її перша обережна критика.
Статті Василя Щурата «3 літературних базарів» («Буковина», 1896, ч. 53, 54), «Французький декадентизм в польській і великоруській літературі» («Зоря», 1896, ч. 9, 10, 11) і «Поезія зів’ялого листя в виду суспільних завдач штуки» («Зоря», 1897, ч. 5, 6, 7) були непрямою критикою народницького ізоляціонізму, яка означила визрівання конфлікту.
«Малорусские писатели на Буковине»
Слово «модернізм» у значенні художнього напряму досить упевнено вжила Леся Українка в доповіді, виголошеній наприкінці 1899 р. в Київському науковому товаристві, під назвою «Малорусские писатели на Буковине». («Moderne» як стиль життя й світовідчуття на цей час уже став темою «Блакитної троянди», 1896.) Ця доповідь, надрукована російською мовою 1900 р. в журналі «Жизнь», була симптомом ще не названого, не осмисленого конфлікту, початком діалогу, який у перспективі розмежує українських письменників на дві «партії».
Отже, яка внутрішня, інтелектуальна драматургія статті? Вона починається з характеристики творчості Федьковича. Головний момент цієї характеристики: недоліки Федьковича пов’язані з недоліками напряму, до якого він пристав, а саме — народництва: «Федькович не чужд недостатков, свойственных вообще тогдашней народнической литературе: он часто впадает в сентиментальность и этнографичность…»[63]. Це поєднується ще з одним недоліком — «на нем отразилось влияние европейского, особенно немецкого романтизма…»[64]. Критика народництва й народницького напряму у зв’язку з творчістю Федьковича звучить дуже гостро. Загалом Леся Українка говорить про народництво як про щось минуле.
Коли мова заходить про нових авторів, а саме — про Ольгу Кобилянську й Василя Стефаника, то наголос робиться на контрасті, на їхній відмінності: «г-жа Кобылянская — наследница Федьковича по таланту, но не продолжительница его манеры…»[65]; «Г. Стефаник — не народник…»[66]. Але у випадку Кобилянської Леся Українка йде ще далі. Ненародництво Кобилянської має риси модерності. Леся Українка згадує критиків буковинської авторки, які «…ставят ей в вину, что она, подобно немецким модернистам, слишком залетает в заоблачную высь…»[67]. Далі йде обережна апологія «модерності» в Кобилянської з посиланням на народ і на відповідну доцільність певних явищ літератури: «Протест личности против среды и неизбежно сопровождающие его порывы ins Blau составляют необходимый момент в истории литературы каждого народа»[68].